Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Натовп поступово розсмоктувався. Нарешті Ернест міг повернутися до Нен. І як воно буде? Запропонувати їй випити капучино в кав’ярні крамниці? Чи обрати місце, де не так людно? Чи просто перекинутися кількома фразами тут, у книжковій крамниці, а потім узагалі про все це забути? Що робити? Серце знову закалатало у грудях. Він роззирнувся — де ж вона?

Ернест закрив свій портфель і кинувся шукати її по крамниці. Однак Нен ніде не було. Він знову зазирнув до читального залу. Той був порожній, і тільки на стільці Нен незворушно сиділа жінка — сувора, струнка, з коротким кучерявим волоссям і пронизливим злим поглядом. Попри це, Ернест спробував упіймати її погляд. Та вона знову відвела очі.

  Розділ 4

Пацієнт скасував їхню зустріч в останню хвилину, тож у лікаря Маршала Стрейдера з’явилася вільна година перед щотижневим сеансом супервізії з Ернестом Лешем. Скасована зустріч трохи його спантеличила. Його непокоїло те, наскільки сильно опирався пацієнт: Маршал ані на мить не повірив у його неправдоподібне виправдання — відрядження, але вільному часу зрадів. До того ж гроші він отримає — обов’язково випише пацієнтові чек за сеанс, і байдуже, які в нього виправдання.

Маршал зробив кілька дзвінків, відповів на листи, а тоді вийшов на невеличку веранду, щоб полити чотири бонсаї на дерев’яній поличці за вікном: снігову троянду з напрочуд витонченим корінням, яке виступало над землею (якийсь педантичний садівник посадив її так, щоб вона обплітала корінням камінь, а чотири роки по тому акуратно його прибрав); вузлувату сосну — їй було щонайменше шістдесят років; невеличкий гайок із дев’яти кленів і ялівець. Його дружина Ширлі всю неділю допомагала йому формувати крону ялівця — тепер він виглядав інакше, мов той чотирирічний хлопчик після першої «справжньої» стрижки. Вони обрізали всі паростки з нижніх частин основних гілок, що росли навпроти одна одної, ампутували «білу ворону» — гілку, що витикалася вперед, і сформували крону у вигляді симпатичного нерівностороннього трикутника.

А тоді Маршал узявся до справи, що давала йому неабияке задоволення: відкрив сторінку з фондовими таблицями у «Wall Street Journal» та дістав зі свого гаманця два пристрої завбільшки з кредитну картку, що допомагали йому рахувати прибутки: збільшувальне скло, щоб читати ринкові ціни, надруковані дрібним шрифтом, і калькулятор на сонячній батарейці. Учора обсяг торгівлі на ринку був незначний. Жодних рухів, окрім хіба що його найбільшої інвестиції в «Silicon Valley Bank», чиї акції він придбав за порадою колишнього пацієнта, — вони піднялися вгору на один і вісім. Зважаючи на те, що йому належало півтори тисячі акцій, прибуток виріс до сімнадцяти сотень доларів. Він підняв голову від фондових таблиць і усміхнувся. Життя прекрасне.

Маршал узяв свіжий примірник «Американського журналу психоаналізу», пробігся поглядом по змісту, а потім різко його закрив. Сімнадцять сотень доларів! Господи, чому він не придбав більше акцій? Відкинувшись на спинку свого шкіряного офісного крісла, він оглянув свій кабінет: гравюри Гундертвассера і Шагала, колекція келихів для вина вісімнадцятого століття — їхні елегантно вигнуті ребристі ніжки виблискували в ретельно відполірованому серванті з рожевого дерева. Та найбільше він насолоджувався трьома розкішними скляними скульптурами Маслера. Маршал підвівся, щоб змахнути з них пилюку старим віничком із пір’я, який використовував ще його батько для своїх полиць у маленькій продуктовій крамничці на перехресті П’ятої та Р-стрит у Вашингтоні.

Удома він часто міняв місцями картини й гравюри зі своєї великої колекції, однак тендітні келихи та скульптури Маслера були незмінною окрасою його кабінету. Переконавшись у тому, що підставки скульптур могли б витримати і землетрус, він ніжно торкнувся своєї улюбленої — «Золотого кільця часу». То була велика й блискуча помаранчева чаша з тонесенького скла, краї якої нагадували футуристичний пейзаж. Маршал придбав її дванадцять років тому, і не минало й дня, щоб він її не торкнувся: ідеальні контури та неймовірна прохолода неабияк заспокоювали. У нього не раз з’являлося бажання — щоправда, тільки бажання — порадити збентеженому пацієнтові погладити цю чашу й поринути в її прохолодні, заспокійливі чари.

Дякувати Богу, він не взяв до уваги думку дружини й придбав оці три витвори мистецтва — це були його найкращі покупки. І, мабуть, останні. Ціни на роботи Маслера значно зросли, тож на ще один витвір мистецтва довелося б зароб­ляти добрих півроку. От якби йому вдалося скористатися ще одним сплеском на фондовому ринку, як минулого року, може, тоді… Але знову-таки — його найкращий «радник» необачно завершив терапію. Або ж можна повернутися до цього, коли його діти закінчать коледж і вищу школу, та до цього моменту ще років зо п’ять.

Одинадцята година і три хвилини. Ернест Леш запізнювався — як завжди. Маршал уже два роки був його супервізором, і, хоча Ернест платив на десять відсотків менше, аніж будь-який інший пацієнт, він завжди нетерпляче чекав на ці щотижневі сеанси. Ернест був для нього ковтком свіжого повітря серед численних зустрічей із пацієнтами — ідеальний учень, схильний до пошуків, кмітливий, відкритий для нових ідей. Цей «студент» мав великий інтерес до психотерапії — і водночас йому дуже бракувало знань у цій галузі.

Хоча Ернест у свої тридцять вісім видавався застарим для супервізії, Маршал вважав це чеснотою, а не слабкістю. Під час своєї практики у психіатричній клініці, що завершилася десять років тому, Ернест старанно уникав будь-яких знань, що стосувалися психотерапії. Натомість, почувши солодкі пісеньки «сирен» із галузі біологічної психіатрії, він зосередився на фармакологічному лікуванні психічних розладів, а після завершення практики вирішив присвятити кілька років лабораторним дослідженням у галузі молекулярної біології.

Ернест був не один. Більшість його ровесників обрали такий самий шлях. Десять років тому психіатрія стояла на порозі важливих біологічних відкриттів, надто коли йшлося про біохімічні причини психічних захворювань, психофармакологію, нові методи томографії для вивчення анатомії й функціонування мозку, психогенетику та неминуче відкриття хромосомного розташування специфічних генів, що спричиняли психічні розлади.

Утім, Маршала всі ці новітні розробки аж ніяк не вражали. Йому виповнилося шістдесят три роки, він так давно працював психотерапевтом, що вже встиг пережити кілька подібних позитивістських злетів. Він пам’ятав потужні хвилі екстатичного оптимізму (що зрештою перетворився на розчарування) з приводу появи торазину, психохірургії, мілтауну, резерпіну, пакаталу, ЛСД, тофранілу, літію, екстазі, бета-блокаторів, занаксу й прозаку. А тому його аж ніяк не дивував той факт, що зрештою ця молекулярно-біологічна лихоманка поступово згасала, а більшість екстравагантних припущень не знаходили підтвердження. Науковці починали усвідомлювати, що, імовірно, їм так і не вдалося виявити «неправильні» хромосоми, які викривлювали думки. Минулого тижня Маршал відвідав семінар, спонсором якого виступив університет: в рамках заходу провідні науковці презентували свої новітні дослідження далай-ламі. Маршал не був прибічником нематеріалістичних уявлень про світ, однак його потішила реакція далай-лами на нові світлини окремих атомів, що їх презентували науковці, та їхню непохитну віру в те, що поза матерією нічого не існує.

«А як щодо часу? — солодким голосом запитав далай-лама. — Ви вже бачили його молекули? І покажіть-но мені світлини сутності — вічної