Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Поставивши перед собою гарячу чашку, Вістович вмостився за столом на веранді і запалив першу на сьогодні цигарку. Була тільки сьома, і в парку за вікном панував морок. Крізь шибку вчувався тільки вологий холод і запах неприбраного листя. Думки в голові комісара ще погано трималися купи, проте чай і тютюновий дим потроху приводили їх до порядку.

Вістович пригадав свій учорашній візит до Анни. Не зрозуміло, чого саме боїться його дружина, адже з моменту вбивства Лютке минуло достатньо часу і досі нічого не сталося. Найпевніше — ніщо їй взагалі не загрожує, але оскільки він вже тут, то можна якнайретельніше розібратися з цією справою. Принаймні настільки добре, наскільки це можливо.

Допивши чай, комісар як міг привів до порядку свій зім’ятий гарнітур і, зачинивши двері будинку, подався на двірець, де сів на перший поїзд до Берліна. Там йому знову довелося зробити пересадку, і близько восьмої тридцять Вістович вже був біля Рінгбану. Будинок, в якому жив Лютке, впізнавався здалеку: обгорілі стіни й дах, на другому поверсі вибиті вікна. Поліціянтів поруч видно не було, як, зрештою, будь-кого іншого. Складалося враження, що люди залишили це місце або ж їх виморила якась невідома хвороба. Сусідні будинки також непривітно зиркали на випадкового зайду. Тутешню густу тишу лиш час від часу розбивав стукіт коліс ближньої залізниці.

Піднімаючись сирими сходами, Вістович намагався уявити, що Лютке хотів сказати перед смертю Анні. Попрохати її про допомогу в розслідуванні? Як свідчили газети, він провадив справу загибелі відомого банкіра... Малоймовірно. Попередити про небезпеку? Можливо. Але як, чорт забирай, він узагалі міг вийти на його дружину? Яким чином перетнулися дороги професійного поліцейського і актриси Шаушпільгауза, яка до того ж лише рік як перебралася до Берліна?

Двері на другому поверсі безпомічно висіли на верхній завісі. Мабуть, пошкодили пожежники або мародери. Вістович обережно відхилив їх і зайшов до приміщення без жодних меблів, що було колись житлом берлінського комісара. На стінах де-не-де залишилися рештки шпалер, що висіли, мов клапті шкури якогось убитого звіра. Крізь розбиті вікна люто вривався холодний вітер і нишпорив порожніми кімнатами, наче маніяк у пошуках жертви.

Комісар обережно пройшов не надто довгим коридором, що привів у вітальню. Тут було найпросторіше і найсвітліше, якщо тільки ці два слова пасували для опису такого понурого місця. Зненацька позаду Вістовича почулися кроки. Комісар вже хотів озирнутися, але тієї ж миті клацнув револьверний запобіжник і хтось звів курок.

— Ані руш, — спокійно наказав йому чоловічий голос. І коли переконався, що той його слухається, додав:

— Тепер поверніться. Повільно...

Вістович зробив, як було сказано. Перед собою він побачив худорлявого чоловіка, що цілився в нього зі старого «Маузера». Чоловікові було на вигляд під тридцять. Одягнений у сіре зношене пальто і картату шапку, яку зазвичай беруть для прогулянок поза містом.

— Хто ви такий? — запитав незнайомець високим знервованим голосом.

— Я з поліції, — якомога спокійнішим тоном сказав комісар.

— Брешете, поліцейські сюди більше не навідуються.

— Я з австрійської поліції.

— Он як?..

Чоловік зацікавлено придивився до нього, але зброї не опустив.

— Як вас звати?

— Адам Вістович.

Незнайомець врешті опустив «Маузера».

— Даруйте, я подумав, що ви мародер.

— Звідси вже нічого виносити.

— Ваша правда.

Комісар якусь мить спостерігав, як той ставив револьвер на запобіжник і ховав зброю до кишені.

— А що тут робить австрійська поліція? — запитав незнайомець.

— Нічого. Тут тільки я і до того ж приватно... А хто ви?

— Моє ім’я Франк Більмер. Я журналіст.

— З «Die Post»?

— Так. Як ви дізналися?

— Читав вашу статтю про це вбивство, — пояснив комісар, — ви, здається, єдиний, хто по-справжньому оперує фактами. Решта матеріалів схожі на поганенький роман.

— Що ж, дякую, — вперше усміхнувся журналіст, — несподіване визнання, скажу я вам.

Вістович нарешті роздивився його як слід. Обличчя бліде й витягнуте донизу, ніс гачкуватий, очі невиразні, запухлі й червоні від неспання. Хоча погляд проникливий, уважний, характерний для представників цієї професії.

— Отже, ви також зацікавились цим... випадком? — обережно запитав Франк.

— Так склалося, — відповів комісар, — але, наголошую, цілком приватно.

— А що шукаєте тут?

— А ви?

— На Бога, хіба тут можна щось знайти? — Франк розчаровано провів рукою, вказуючи на обшарпані стіни й зачовгану підлогу, — мародери не залишили жодних шансів для таких, як ми з вами.

— А чому поліція не охороняє це місце?

— Бо воно на окраїні, — пояснив журналіст, — постові чергували кілька днів, але не стирчати ж їм тут цілу вічність. Роботи в поліції вистачає. Хто-хто, а я добре це знаю.

— А що ж інші мешканці? Вони ніяк не втручаються?

— Хіба ви не помітили, що весь будинок порожній? Пожежа пошкодила комунікації, тому всіх відселили. Кажуть, тут неможливо жити...

Франк відвернувся і, уважно дивлячись собі під ноги, рушив у темний простір сусідньої кімнати. Здавалося, він зовсім утратив інтерес до Вістовича.

— А що коли я розповім вам деякі цікаві деталі, які стосуються вбивства? — обережно промовив комісар.

На журналіста це подіяло, як електричний розряд.

— Наприклад? — гарячково перепитав він, в одну мить знову опинившись навпроти комісара.

— Я не можу сказати це тут. Навіть обгорілі стіни мають вуха...

Франк, видно, щоб трохи заспокоїтись, закурив.

— А що хочете натомість?

— Також фактів... Яких не знаю я.

Журналіст зміряв його недовірливим поглядом, але в якусь мить, мабуть, згадавши про зброю в своїй кишені, кивнув.

— Гаразд. Тут неподалік є одне місце, де можемо спокійно поговорити. І навіть трохи випити, якщо не цураєтеся контрабандної горілки.

— Залюбки, — погодився комісар і першим вийшов з помешкання, аби показати журналісту, що цілком йому довіряє.

Унизу будинку, коротко порадившись, чоловіки вирішили пройтися пішки. І хоч іти довелося добрих двадцять хвилин, поліцейський і журналіст увесь час мовчали. Тільки біля підозрілої кнайпи під залізничним мостом, неподалік крихітної станції, Франк Більмер промовив:

— От ми й на місці.

Він прочинив двері, пропускаючи Вістовича вперед. Той, пригнувши голову, зайшов. Кнайпа мала назву «Arbeiter», що означало «Робітник», і цілковито відповідала основному контингенту, що збирався всередині. Були це переважно працівники колії, які сиділи тут, не змінюючи свого робочого засмальцьованого одягу і навіть не відкладаючи