Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Годинник показував обідній час, проте управитель перебував у своєму кабінеті.

Роксандр Трево був високим сутулим чоловіком років тридцяти п’яти з розкосими очима, зразково прямим носом і гострим підборіддям. Він носив вузький костюм брудно-морквяного кольору, на якому різко виділялися довгі чорні кучері, і лаковані коричневі туфлі. Його жовта сорочка губилася на фоні стін, біла краватка з великим затискачем вибивалася з-під піджака, важкі персні ніби тягли тонкі пальці вниз.

– Це що? – запитав Трево, побачивши мене.

Навіть із-за столу не підвівся. Втупився нерухомим поглядом і, можу присягнутися, не перегравав із подивом.

– Не знаю, – у свою чергу розгубився мій конвоїр – високий тубілець із сильним акцентом. – Забрати?

– Сестри ді Крайн, – поспішила нагадати я, вже розуміючи: все марно.

Трево насупився, розгорнув щоденник.

– Вам призначено? – уточнив, усім своїм виглядом висловлюючи глибокий сумнів.

– Ви уявлення не маєте, хто я, чи не так?

– А маю? – Він подивився на охоронця, але лише для того, щоб легким кивком відправити того з кабінету. – Ми зустрічались? – У голосі Трево майнув інтерес. – За яких обставин?

– Ви пропонували нам роботу. – Я хотіла лише наблизитися до столу, скинути які-небудь папери на підлогу і сховати під одягом чистий аркуш. – Мені та Олівії. Розважати гостей на вечірках.

– Шановна, цю роботу я пропоную всім, хто молодий, без грошей і не страшніший за крокодила, тому що кадри у нас змінюються постійно, раз на два-три роки персонал відділу… емм… розваг оновлюється повністю. Ви ж не думаєте, що я пам’ятаю кожного?

– Одна дівчина побила вас туфлею, покусала і облила чорнилом. – Стіл був поруч. Залишилося імпровізувати. – Її теж забули?

Трево підтягнув усі папери до себе.

– Це не ви, – сказав напружено. – У тієї прикус був неправильний. Що вам потрібно?

Я оцінила «за» і «проти» – і окреслила ситуацію: мовляв, ми з вами, пане управитель, розійшлися ворогами, і тепер хтось псує нам життя, прикриваючись вашим готелем.

– Ворогами? – Трево розвеслило це слово. – Якби я звертав увагу на всіх істеричок, то не протримався б на своїй посаді вісім років.

– Якби вам постійно пропонували робоче місце в ліжку товстосумів, ви самі б у рекордні терміни стали істеричкою, – не змовчала я. – Шукати винного серед своїх підлеглих ви, звичайно, не будете, але я цього й не прошу. Можна мені взяти той чистий аркушик, будь ласка? Лише один, і більше я вас не потурбую.

– Навіщо?

– Поклик природи!

Трево не ворухнувся.

– Це якась афера? – процідив крізь зуби.

– Так, афера! – У пам’яті виникло бліде змарніле обличчя Олівії, і я відчула, як щипає очі. – Одна дівчина згасає! Вона вірить, що її мрію зруйнували саме ви! Їй потрібен якийсь знак! Листа з вибаченнями було б достатньо!

– Ясно. До побачення.

Здаватись так просто я не збиралася, але…

Охоронець без особливих зусиль дотягнув мене до воріт і штовхнув на дорогу, пообіцявши наступного разу переламати мені ноги, не інформуючи управителя.

– Якого управителя? Цього? Його ти викинеш менше ніж за тиждень, гарантую!

Прикро, що насправді я не змогла б нічого зробити. Роксандр Трево перебував поза моєю досяжністю і у фінансовій, і в соціальній, і в правовій сферах. Навіть дізнатися і оприлюднити його брудні секрети було неможливо – він майже не залишав готель, а я не настільки зневірилася, щоб знову поткнутися на його територію. Хоча простежити за ним не завадило б… Як же я ненавиділа цього безсердечного чинушу!

«Невиправданий ризик. Краще знайти папір в іншому місці або придумати новий план. Влаштувати пастку тій мерзоті, наприклад», – розмірковувала я, повертаючись до нашої погано опалювальної кімнати в старому мебльованому будинку.

Олівії стало гірше. У неї піднялася температура, і збити її вдалося лише надвечір. На ніч очікувався новий напад… Я не могла думати ні про що інше, тому залишила «Дику орхідею» до кращих часів.

А коли перед сном я перевірила, чи надійно замкнені двері (життєво необхідний ритуал у деяких кварталах), і розворушила вугілля в плиті, щоб зігріти воду для грілки Олівії, до нас постукали.

«Десята вечора… Певне, поліція. У таку пору гості не ходять», – мені треба було б насамперед викинути револьвер із вікна у стічну канаву, але я пішла відчиняти, взагалі забувши про зброю в приміщенні.

Це був Роксандр Трево з ніжними білими трояндами, якісними вибаченнями та обіцянкою у майбутньому допомогти з виступами. Що його спонукало на цей крок, уявлення не маю. Управитель «Дикої орхідеї» не був схильний до великодушних вчинків і бачив цінник на кожному зі свого оточення.