Читати книгу - "Домбі і син"

Знов його прошивав той самий безіменний страх і зникає, дзеленькнувши бубонцями у вуха: «Куди?» Колеса вигуркують те саме: «Куди?» Весь шум і гуркіт зливається у цей єдиний крик. Світло й тіні танцюють над головами коней, наче чортенята. Тільки не спинятися, не сповільняти ходи! Вперед! Швидше, щодуху вперед, у темряву!

Він не може думати як слід. Не може відрізнити одну думку від іншої, щоб спинитися на котрійсь бодай на хвилину. Крах його наміру — винагородити себе раюванням за минулу несвободу, надаремна зрада людини, яка завжди була чесна й великодушна до нього, але якій він не дарував жодного погордливого слова і погляду, збираючи їх у пам’яті багато років (бо фальшиві І хитрі люди завжди в душі зневажають і не люблять того, перед ким угинаються, і завжди неохоче віддають і приймають шану, знаючи, що вона нічого не варта), — ось що найбільше займало йому мозок. До цього домішувалися ще спалахи ненависті до жінки, яка загнала його в пастку й відомстила за себе, невиразні, спотворені плани помсти снувалися в його голові, але нічого певного. Всі його думки стрибали і плутались. Лише одна думка серед цієї гарячої, безплідної плутанини була незмінною: він відкладе роздуми на потім, на якийсь невизначений час.

В пам’яті поставали давні дні, ще перед другим шлюбом хазяїна. Він пригадав, як заздрив синові, як заздрив дочці, як майстерно відстороняв усіх, накресливши круг цього довірливого дурня коло, всередину якого міг ступити лише він один. І подумав собі — невже все це робив він для того, щоб тікати тепер, як перепуджений злодій, од того ж таки бідолашного дурня?

Він ладен був накласти на себе руки за своє боягузство, але ж було воно всього лиш тінню його поразки, і невіддільне від неї. Втратити віру у власну підступність від одного удару, усвідомити, що з власної волі став чиїмсь — і таким нікчемним знаряддям, — все це подіяло, мов параліч. У безсилості своїй він лютував на Едіт, ненавидів містера Домбі, ненавидів самого себе, а проте тікав і не міг вдіяти інакше.

Знову й знову прислухався, чи не чути стукоту коліс навздогін. Знову й знову здавалося, що він чує його, і дедалі гучніший. Аж нарешті почув його так явно, що вигукнув «Стій!», воліючи згаяти час, аніж мучитись непевністю.

Слово це враз зупинило усе — екіпаж, коней і візника — купою посеред дороги.

— Чорт! — скрикнув, озираючись, візник. У чім річ?

— Тихо! Що то?

— Що?

— Отой шум.

— Та стій же ти, розбійнику клятий! — до коня, що дзеленькнув бубонцями. Який шум?

— Ззаду за нами. Чи не карета жене? О! Що це?

— Та заспокойся ж ти, свиняча твоя голово! — до іншого коня, який укусив сусіду, а той наполохав решту двох, що шарпнулися вперед і заточились. — Нічого там нема.

— Нічого?

— Нічого, світанок тільки.

— Ви, здається, маєте рацію. І справді, нічого не чути. Рушайте!

Спочатку екіпаж, повитий клубом пари, що здіймається над кіньми, рушає поволі, бо візник, без потреби затриманий, невдоволено витягає складного ножа й прилаштовує до батожилна новий ремінь. Тоді — «Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го!» — і знову дикий гін.

Тільки тепер зорі блякли, займався день і, стоячи в екіпажі та дивлячись назад, він міг бачити дорогу, яку проїхав, і пересвідчитись, що на ній, скільки кинути оком, немає жодного подорожнього. Незабаром був уже божий день, сонце сяло над ланами та виноградниками, і поодинокі робітники, прокинувшись од сну в тимчасових халупах, зведених поруч із купами каміння на дорозі, вже працювали, лагодячи шлях, або снідали хлібом. Там і тут видніли селяни, що йшли на поле чи на базар, чи з порога своїх убогих домівок витріщалися на екіпаж, коли той проносився мимо. Ось і поштова станція, по кісточки в багні, серед звалищ димучого гною та піврозвалених господарських будівель; і на всю цю милу картину дивиться величезний, безформний, всім вітрам відкритий старий замок, — половина вікон його осліпла, і зелена пліснява ліниво повзе по ньому, від оточеної балюстрадою тераси аж до гостроносих дашків над башточками.

Понуро забившись у куток фаетона й подеколи — як тільки траплялася якась миля рівної, відкритої дороги — зводячись на ноги, щоб дивитись назад, він бажав лише одного — їхати якнайшвидше, і все так само мучився думками, які плуталися йому в голові, і все так само відкладав їх на потім.

Сором, розчарування й досада гризли йому серце, а постійний страх, що кого доженуть, а чи переймуть — гнітив. Він, невідомо чому, боявся навіть стрічних подорожніх, — неабияк нестерпне відчуття жаху, що охоплювало його вночі, наверталося й удень, і з не меншою силою. Монотонне дзеленькання бубонців і дудніння копит, монотонність його тривоги й безсилої люті, монотонний коловорот страху, жалю та пристрасті, який вирував у ньому, обертав подорож в якесь примарне видиво, де єдиною реальністю були лише його муки.

То було видиво довгих шляхів, що тяглись до обрію, завжди далекого й завжди недосяжного. Видиво кепсько забрукованих міст на горбах і в низинах, з обличчями у темних отворах дверей і криво засклених вікнах, з рядами заляпаних болотом, поприв’язуваних биків та корів на продаж, що тіснилися в довгих, вузьких вулицях, бодалися та хвицялися, дістаючи по пласких лобах такими ломаками, що здатні були проламати череп, з мостами, перехрестями, церквами, поштовими станціями, де запрягали нових коней, які зовсім не хотіли запрягатись, а коні, з останнього перегону, змилені, задихані, тулили докупи стражденні, понурі голови коло стаєнних дверей; видиво кладовищ з чорними похилими хрестами і посохлими вінками на них, і знову довгих, довгих шляхів, що тяглися вдалечінь по пагорбках та долинах, до облудного обрію.

Видиво ранку, полудня й заходу сонця, ночі й сходу молодого місяця. Видиво довгої дороги, що зникає на час, поступившись місцем поганенькій бруківці, зі стукотом і торохтінням, і видиво великої церковної дзвіниці понад дахами домів. Йому ввижається, що він висідає з екіпажа, нашвидку їсть і ковтає вино, яке