Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

ударив Міллера вільною клешнею в бік, і полетіли дрібні скалки

металу, але вдарити під належним кутом, з усієї сили, так, щоб

убити, той не міг, бо майже весь Міллер лежав під ним.

Тут із отвору в стіні випорснув цибатий робот із тонкими

ручками-ніжками та так і шугнув до бойовиська. Коли ж він

пробігав повз Елві, вона вхопила його й штовхнула у мертву

цяту. Шматки листової обшивки почали відпадати з черева

агресивної потвори, а Міллер усе глибше закопувався туди, в ту

нутрощ. Ось ринула звідти потоком гнила й смердюча ніби

сукровиця. Бридка то була смерть, забарна, люта й геть

непоетична. Коли нападник перестав рухатися, Елві підійшла

ближче. Мертвий робот накривав Міллера всім своїм тілом.

Випари, що здіймалися над калюжею змішаної «крові» двох

роботів, роз’їдали їй очі.

— Ну, можна було б і краще впоратися, — буркнув Міллер.

— А це спрацювало? Ти з’єднався з іншими?

— Ага, — мовив Міллер. — Хоч і не певен, чи багато з того буде

добра. Накочується ще одна хвиля цих потвор, а я навряд чи

визволюся, щоб перейняти їх.

Щосили напружуючись, Елві спробувала підважити загиб лого

робота. Заболіли, защеміли жили її потилиці. Їй причулося, що

вони й затріщали. Всю свою снагу вклала вона в це зусилля.

Адже нічого іншого не лишалося. Ніяке «згодом» не мало

жодної ваги. Берегти якісь сили означало все втратити, бо ж

ніякого майбутнього попереду не було. Аби фізичне зусилля

стало дужчим, вона аж закричала.

Нічого не допомогло: роботомрець ані руш.

Вона впала навколінці. Стогнучи, Міллер визволив свою

клешню й лагідно поклав на її руку. А як заговорив, то голос

його звучав приглушено, неначе здаля. Слова з могили.

— Та вже нехай — забагато мороки, — сказав він. — Мушу

попросити в тебе ще одну послугу, дитинко. А часу, поки ті не

нагрянули, обмаль.

— Так, — мовила Елві. — Зроблю все, що скажеш.

— Ну то відійди трохи вбік. Порозлузую печатки на цій

шкаралущі.

Елві поковзом відсунулася назад: тієї слизоти вилилося на

підлогу стільки, що було їй по кісточки. Щось засичало, мов

пара пішла з пробитого водогону, тоді м’ясисто цмакнуло — й

Міллер розпався; луска обшивки так і посипалася. То й мертва

потвора, що лежала на ньому, скотилася набік.

Елві заклякла над Міллеровим трупом. Вигляд його був такий, мов велет розчавив здоровезну комаху. Довколишній

скреготливий скрекіт піднісся до пронизливого вереску.

— То що ж мені робити? — закричала вона. — Підкажи!

Із тієї малої купи невеликої пробився Міллерів голос.

— Є тут усередині одна секція. Десь метр завдовжки, ясно-блакитна, а збоку на ній сім… ні, вісім крапинок. Видлубай її!

Елві заходилася розбирати гамуз. Роботова обшивка була густо

утикана кинджальними лезами та всякими іншими гостряками-шпичаками. Ось трішки вчикнула пальця, а так наче гадюка

вжалила. А крапнула туди, в ранку, роботяча рідина — запекло

нестерпно.

— Я не спішу приєднатися до того хлопа, — мовив Міллер. —

Але ж і ти не гайся!

— Стараюсь! — відказала.

— Я просто хотів нагадати тобі, що преться сюди юрба поганих

хлопів, і вони вже так близько, що мені це не до вподоби.

— Та я вже знайшла! — похвалилася Елві. — Ось тутечки воно.

— Добре. Гарно ти потрудилася, — похвалив свою соратницю

Міллер. — А зараз ти бери це на руки та й укинь у те мертве

місце!

Та блакитна «секція» мала подобу величезного видовженого

мигдалю. Поверхня гладенька і м’яка. Обіруч обхопила вона той

камінь,

напружилася,

крекнула

і…

ковзнула

вперед,

задихаючись.

— Це так ти пожартував зі мною? — дорікнула.

— Ну, важкувате воно трохи, — визнав Міллер.

— Та тут кілограмів дев’яносто буде!

— Я щиро жалкую, що воно таке важке, але ж нам треба

негайно вкинути його в те мертве місце. Підсунь руки знизу й

підіймай, помагаючи і спиною, і