Читати книгу - "Пан Ніхто"

І щоб не дати йому продовжувати й примусити йти геть, я відкриваю очі. Відкриваю важко, з зусиллям. Намагаюся зосередити їх на чомусь реальному, поки я все ще тут, на цьому світі, і втуплюю погляд у сіру пустку стелі з нерівними відбитками опалубки. Однак, немовби відчувши, що я хочу вхопитися за неї, стеля наді мною раптом починає крутитися, ця бетонна стеля з відбитками опалубки і з кволою лампочкою. Вона крутиться повільно, але не спиняється, і я відчуваю необхідність схопитися за щось, аби не впасти кудись убік чи навіть на цю саму стелю, яка невпинно крутиться… «Закрий очі! Закрий очі!» — каже мені якийсь голос, і я закриваю їх, але під повіками починають мерехтіти гострі світлі рисочки, немовби якась дротяна сітка, розпечена до білого, а в голові все страшніше довбе нестерпний біль, довбе наче не молотком, а долотом. Я повертаюсь на бік, але й тут переді мною виступає розпечена дротяна сітка; повертаюсь на другий бік, але вона й там; вона оточує мене з усіх боків, ця дротяна сітка, розпечена до білого, я відчуваю, що задихаюсь в ній, і щоб не задихнутися зовсім, нарешті відкриваю очі; однак наді мною темно, скрізь навколо темно, якийсь морок чорно-червоними плямами, серед яких десь далеко крутиться, наче самітна зірка, кволий кружечок лампочки.

— Треба рухатись… — чую голос. — Ти мусиш встати, щоб розсіяти темряву… Темрява внизу. Ти мусиш встати.

Я пробую встати, опираючись спиною на стіну, але зсуваюсь на долівку. Пробую ще раз. Морок трохи розсіявся. Ніч перейшла в сутінки. Бентон, сидячи біля протилежної стіни, вийняв пістолет… «Зіпсує й останнє повітря», — чую голос. Я вже підвівся достатньо, аби рушити до нього. І падаю. Підводжусь на коліна, знову намагаючись виринути з мороку. І знову падаю, вже біля Ральфа. Зовсім легко вириваю пістолет. Він ледве тримає його.

— Віддай, — бурмоче американець. — Не можу більше… Задихаюсь…

— Зіпсуєш повітря.

— Віддай…

— Ні…

Потім знесилено завмираємо. Він — на своєму лобному місці, я — в кутку біля рухомої стіни. Морок знову гусне. Цей морок плямами. Чорними й чорно-червоними плямами. «Закінчується», — чую голос. Піднімаю голову. Одинока зірка лампочки погасла. Цілковитий морок. Отже, закінчується. Нарешті. Скільки разів я думав про смерть. Неможливо не думати, коли вона проходить мимо. Неможливо не думати, коли знаєш, що якогось дня вона стане біля тебе. Одні кажуть, що це страшно: смерть. Інші — що це спочинок: смерть. Як непробудний сон після важкого дня. Пора нарешті самому побачити, як там. Там — біля Любо. Там — по той бік життя

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Смерть знову мене обминула. Неймовірно, однак знову обминула. Хоч цього разу стояла переді мною довше й дивилася в очі. Потім роздумала і дала мені відстрочку. Обминула.

За два кроки від мене в куті непомітно з'явилася щілина, зовсім вузенька, але достатня, щоб уловити подих життя, який проникає в насичене вуглекислим газом приміщення. Приміщення темне. Але це не морок смерті, а звичайний морок: стара лампочка просто перегоріла.

Я відчуваю, що можу рухатись. Поповзом, звичайно. Підповзаю ближче до щілини і завмираю. Мені хочеться на повні груди ковтнути повітря, яке цідиться звідси, але я завмираю.

Не знаю, скільки часу минає отак. Тут, у цьому бетонному ковчезі, я втратив будь-яке уявлення про час. Він не цікавить похованих. Потім раптом помічаю, що щілина ширшає. Стіна безшумно змістилася, впускаючи повітря і світло. Я лежу за кілька сантиметрів від отвору і міг би одним рухом опинитися по той бік, за межами задухи і смерті. Але поспішні рухи ризиковані. Отже, завмираю і чекаю.

У світлі отвору вже з'явилося щось живе. На освітлену частину бетонної долівки упала велика тінь. Тінь жінки. Потім тінь починає рухатись. Жінка робить кілька обережних кроків у середину приміщення, вузький промінь кишенькового ліхтарика освітлює відчинену порожню касу, потім опускається вниз — на дві валізки й зупиняється на них довше…

Ось він, момент. Я швидко, на колінах, виповзаю геть, дотягуюсь рукою до кранів парового опалення й натискаю перший. Там, у бункері, у мене було досить часу, аби зміркувати, що перший напевно служить для закривання. Стіна справді знову безшумно посувається, щілина зникає.

Тепер уже можна перевести подих. І спробувати встати. Це вдається не одразу і все-таки вдається швидше, ніж я сподівався. Кілька хвилин дихання на повні груди — і я відчуваю, що воскресаю. Кров очищається й думки рухаються швидше. Думки про тих двох у бункері. А також і про інших, які напевно підстерігають мене надворі.

Я підводжусь, усе ще опираючись на стіну, і розминаю ноги. Спершу одну, потім другу. Пробую, наскільки вони скоряються мені й чи можуть мене втримати. Спершу одну, потім другу. Опісля роблю кілька обережних кроків. Результат не блискучий, але я не падаю. Треба дати кровообігу ще трохи часу, щоб зробив свою справу. А поки що подивлюсь на мою.

Отже, ті двоє. Я легенько торкаю кнопку другого крана, і щілина з'являється знову — зовсім вузька, якихось десять сантиметрів, бо я швиденько відпустив пружину.

— П'єре, це ти, хлопчику мій? — чується голос Флори, яка миттю притулила обличчя до щілини.

Вона прекрасно бачить, що це я; мета запитання — просто відновити інтимні зв'язки, які є найкращою основою спільної діяльності.

— Так, мила, — відповідаю їй. — Як там, усередині? Перевірила скарби? Переконалася, що я дотримую свого слова?

— Я ніколи не сумнівалася в цьому, мій хлопчику. Але що це за номери ти витворяєш з тими кнопками? Натисни сильніше ту другу, щоб вийти, ну!

— А, ти про стіну! Це ж саме та стіна, яку я тобі обіцяв. «Сезаме, відчинися!» Не пам'ятаєш? От вона й відчинилася.

— Але потім зачинилася, — нагадує Флора.

— Ну, так, щоб не було протягу…

— Ви не зробите мені такої гидоти, Лоране.

Це вже не голос Флори, а слабкий голос Ральфа, той кволий і апатичний голос, який, здається, так давно і так довго бринів у моїх вухах, бринів… бринів… без кінця. Фраза долинає звідкись знизу, ніби з-під землі; німкеня машинально приймає свою об'ємисту ногу, і я бачу внизу бліде обличчя американця, який доповз до щілини, як умираючий від спраги доповзає до рятівної калюжі води.

— Ви не здатні на таку гидоту, адже… після цих пекельних годин, проведених разом…

— А ви на моєму місці простили б мені?

— Напевне…