Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

того, він був радий за Ноя, котрий завше був найкращим сценічним актором, коли б Фергюсон не бачив його гру, а бачив він Ноя на сцені за ці роки разів сім-вісім, напевне, і як сильно б не хотів той стати кінематографістом, Фергюсон був переконаний: у ньому вистачить того, що вивело б його у провідні актори, і не лише в комедіях, де він і так уже грав відмінно, але й у драмах також, хоча, можливо, і не в трагедіях, принаймні – не в тій класиці вагою п’ятдесят тонн, де чоловіки виривали собі очі, жінки варили живцем власних дітей, а Фортінбрас виходив під завісу, повільно опускаючись на купу закривавлених трупів. Ще Фергюсон відчував, що від Ноя публіка пісятиме в штани, якщо він коли-небудь вирішить виступати з сольними комічними номерами, та кожного разу, коли він йому це пропонував, Ной супився і казав: Це не для мене. Але він неправий, думав Фергюсон, сто разів неправий у тому, що відмовляється, і якось увечері навіть сів і написав для Ноя кілька жартів, просто щоб завести того з поштовху, але придумувати жарти виявилось важко, так важко, що майже зовсім неможливо, і якщо не зважати на кілька тенісних матчів, котрі вони раніше вигадали з Говардом, таланту до складання жартів у нього, схоже, немає. Писати кумедні фрази в оповіданні – це одне, а от вигадувати незабутні дзвінки-дотепи, що могли б служити сіллю анекдота, – для такого потрібен був цілковито інший мозок, ніж той, який розмістили в черепі у Фергюсона.

Емі була тісно прив’язана до Лютера Бонда з початку травня. Настав червень, і, як засвідчила остання телефонна розмова з Фергюсоном, його активна, невгамовна зведена сестра досі не зважилася розповісти батькові або мачусі про появу нового чоловіка в її житті. Це розчарувало Фергюсона, який завше захоплювався хоробрістю Емі, хоча й іноді йому хотілося придушити її норов, а тому нерішучість Емі він пояснював тією причиною, що її бойфренд був не просто чорношкірим, а войовничо чорношкірим, особою «Чорної влади», за поглядами лівішою навіть від Емі, загрозлива постать у чорній шкіряній куртці та чорному береті поверх афро.

Відтак ця пара перебралася з Бостона до літнього будиночку на Морнінгсайд-Хайтс. Того ж вечора вони зустрілися з Фергюсоном, аби перехилити по склянці в барі «Вест-Енд», і Фергюсон, уперше потиснувши руку Бонду, відчув, як намальована в його уяві картинка розлетілася на тисячу безглуздих деталей. Так, Лютер Бонд був дужим негром із міцним потиском долоні, а в його очах світилася вперта рішучість, проте з виразу його очей було ясно, що Фергюсон для нього не ворог, а потенційний друг, якого йому би справді хотілося мати, і отже, якщо Лютер не був отим карикатурним войовничим терористом, то з якого дива Емі досі не розповіла батькові про нього?

Фергюсон мав би обговорити все це з Емі наодинці й спробувати вдихнути в неї трохи тверезого глузду, але поки що мусив сам придивитися до містера Бонда, аби визначити його особистість. Видно, що невеликого зросту, десь так п’ять футів дев’ять дюймів, приблизно як Емі, і, якби волосся якось могло свідчити про політичні переконання, то скромне афро Лютера вказувало на його лівизну, але не крайню лівизну – на противагу великим афро Самовпевнених Чорношкірих. Його обличчя було симпатичним, навіть гарним, якщо подібне означення підходить чоловікам, і, вивчаючи це обличчя, Фергюсон зрозумів, чому Емі звабилася Лютером і трималася його по шести тижнях балачок і незмінного сексу. Однак, відігнавши на мить ці поверхові враження – абстрактні подробиці щодо людського зросту, довжини волосся та коефіцієнта кмітливості, Фергюсон виявив у Лютера щось важливіше, а саме глибоке почуття гумору, те, що він так цінував у людях, адже йому самому бракувало дотепності, через що його тягнуло до людей на кшталт Ноя Маркса, Говарда Смола та Річарда Брінкерстафа, які могли спілкуватися навколо нього. Почувши від Лютера, що його співмешканець у Брандейсі першокурсник називався Тімоті Сойєр, інакше кажучи – Тім Сойєр, Фергюсон розреготався, а потім поцікавився, чи Тім чимось нагадував Тома, на що Лютер відповів заперечно, бо той більше нагадував іншого персонажа книжки Мурка Твонга, а саме Гика Фанна.

Це було кумедно. Мурк Твонг і Гик Фанн – це було насправді смішно, саме той тип людей «два в одному», про який Говард любив побазікати у хвилини натхнення; а позаяк цей факт розсмішив Емі, то став іще кумеднішим, поза сумнівом кумеднішим, адже гучність її сміху свідчила про неврівноваженість; вона ніколи не чула від Лютера нічого подібного, що, своєю чергою, свідчило, що Лютер останнім часом не озвучував оцих спотворених імен Марка Твена та Гека Фінна і не потішав цим своїх друзів – ні, він вигадав ці імена спонтанно, у тому ж барі «Вест-Енд», і Фергюсон оцінив його гострий і кмітливий розум, що породив двійко таких дотепних каламбурів чи то, як він не наважився сказати вголос, таких гострих каламбурів. Натомість він разом із зведеною сестрою реготав над ними, а потім попросив містера Бонда замовити йому ще один кухоль пива.

Фергюсон уже був дещо поінформований про біографію Лютера й про ті чудернацькі шляхи, якими той дістався з Центрального округу Ньюарку до університету Брандейса в Новій Англії, – про це Емі розповіла йому в телефонній розмові, а ще і про сім років, проведених Лютером у Ньюаркській академії, одному з найпрестижніших вишів регіону, за навчання в якому його батьки, кучер та покоївка, не платили, бо це робили роботодавці його матері, Сід і Една Воксмени, багате подружжя із Саут-Оранджу – незвичний дует згорьованих душ, які полюбили Лютера ще малим хлопчиком; і тепер, коли Лютер здобув стипендію в університеті Брандейса, Воксмени оплачували навчання його молодшого брата Септімуса, Септі, і – як тобі це подобається, мовила Емі до Фергюсона – заможна єврейська родина та нужденна чорношкіра сім’я, об’єднані повік у Роз’єднаних Штатах Америки – ха!

Отож Фергюсон уже знав про навчання бойфренда Емі в Ньюаркській академії тоді, коли вони втрьох сиділи за столиком у «Вест-Енді», а тому невдовзі розмова почалася про власне Ньюарк, точніше про Ньюарк у зв’язку з баскетболом – цією грою Лютер і Фергюсон захоплювалися у старших класах і, оскільки слова Ньюарк і баскетбол несподівано опинилися в одному реченні, Фергюсон згадав про ньюаркський спортзал, де він у 14-річному віці приніс команді три очка в додатковий час, і щойно він вимовив три очка в додатковий час, Лютер нахилився вперед, видав якийсь незрозумілий горловий звук і сказав: «І я був там».

То ти пам’ятаєш, що трапилося, мовив Фергюсон.

Ніколи