Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Чорт,— стиха вилаявся Датвейт.

— Тоді побачимося в суді,— кинув Страйк, натиснув відбій і одразу ж передзвонив Робін.

— Він усе підтвердив.

— Корморане,— промовила вона.

— Я порадив йому розповісти все Донні...

— Корморане,— повторила Робін.

— Що?

— Здається, я знаю, що таке М54.

— Не...

— ...шосе? Ні. М54 — це зоряне скупчення...

— Це що?

— Кулясте скупчення зірок.

— Зірок? — перепитав Страйк, і в нього душа впала у п’яти.— Постривай...

— Слухай,— сказала Робін.— Крід гадав, що дуже розумний, але достатньо лише погуглити...

— Там нема інтернету,— мовив Страйк.— Він дуже на це нарікав...

— Що ж, М54 — це зоряне скупчення в сузір’ї Стрільця,— сказала Робін.

— Тільки не треба знову астрології,— заплющив очі Страйк.— Робін...

— Слухай мене! Він сказав: «Знайдете її в М54», правильно?

— Ага...

— А «лучник» — це синонім «стрільця».

— То й що?

— Браян показував нам карту, Страйку! Денніс Крід на початку сімдесятих регулярно навідувався в готель «Лучник» в Ізлінгтоні — завозив їм речі з хімчистки. На задвір’ї готелю є колодязь. Він був забитий дошками, а тепер згори ще й оранжерею збудували.

У паб через дорогу зайшло двоє підпилих чоловіків з однаковими пивними черевцями. Страйк не звернув на них уваги. Він навіть забув затягнутися цигаркою, яка тліла між пальців.

— Подумай,— говорила Робін йому у вухо,— у Кріда у фургоні неочікувано опиняється тіло, але він не може відвезти його в Еппінг-Форест, бо там досі свіже місце злочину. Щойно знайшли рештки Вери Кенні. Не знаю, чому він не відніс тіло в підвал...

— А я знаю,— мовив Страйк.— Він щойно мені сказав. Він проїздив попри будинок, і Вай Купер не спала й сиділа біля вікна.

— О’кей... ясно... отже, йому треба було перед роботою звільнити фургон. Він добре знає територію готелю «Лучник», знає, де там задня хвіртка. У фургоні є інструменти, можна легко підважити дошки. Корморане, я впевнена, що вона — в старому колодязі «Лучника».

На мить запала пауза, аж тут на коліна Страйкові упав гарячий попіл з забутої цигарки.

— Чорт...

Страйк щиглем викинув недопалок у вікно під несхвальний погляд літньої жінки, яка проходила вулицею з картатим візком для покупок.

— Гаразд, ось як ми вчинимо,— мовив Страйк до Робін.— Я подзвоню Такерові й розповім усе, що сталося, включно і з твоїм припущенням. А ти подзвониш Джорджеві Лейборну й розповіси про колодязь у «Лучнику». Що швидше його обшукає поліція, то краще для Такера, особливо якщо у пресу просочаться чутки про зізнання Кріда.

— Гаразд, просто зараз і...

— Стривай, я ще не закінчив,— мовив Страйк. Він заплющив очі й потер скроні, міркуючи про все, що повинна зробити агенція, і негайно.— Коли поговориш з Лейборном, хочу, щоб ти подзвонила Барклею і сказала, що завтра вранці він разом з тобою має піти на одну справу. Хай на кілька годин забуде про бойфренда міс Джоне. А швидше, на весь день, якщо трапиться те, що я думаю.

— А на яку справу ми йдемо з Барклеєм? — поцікавилася Робін.

— Хіба не очевидно? — зронив Страйк, знову розплющуючи очі.— Нам слід поквапитися — раптом Датвейт з кимсь поговорить.

— Отож ми з Барклеєм...

— Повинні знайти тіло Марго,— сказав Страйк,— так.

Запала довга тиша. У Страйка знову забуркотіло в животі. У паб зайшла парочка дівчат, які сміялися з чогось, що одна з них показувала другій на телефоні.

— Ти справді гадаєш, що вона там? — спитала Робін, трішки злякавшись.

— Я певен,— відповів Страйк.

— А ти...

— А я подзвоню Браянові Такеру, перекушу, зроблю міжнародний дзвінок... здається, різниця в часі — три години, тому ще не пізно... а потім поїду назад в офіс. Приїду ближче до вечора, і зможемо все детально обговорити.

— Ясно,— сказала Робін.— Щасти.

І вона відключилася. Страйк на мить завагався, перш ніж дзвонити Браянові Такеру: легше було б це зробити з пінтою в руці, але ж йому ще треба їхати назад у Лондон, а якщо його затримають за кермування в нетверезому стані напередодні арешту вбивці Марго Бамборо, це все ускладнить, тож він не хотів ризикувати. Натомість він закурив ще одну цигарку та приготувався розповісти згорьованому батькові, що після сорока двох років чекання він, вірогідно, незабаром отримає змогу поховати доньку.

70

...й нарешті Смерть — Смерть з лиховісним і лячним лицем.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Ранок був теплий, як улітку, але листя на платанах біля таксофону на початку Албемарл-вею вже почало жовтіти. Блакитне небо, все в білих латках, то віддавало, то забирало тепло, коли сонце то виринало з-за хмар, то ховалося за ними, і Робін почала тремтіти попри светр, який одягнула під плащ, бо вітер гуляв на Албемарл-веї — коротенькій вуличці, де неперервний ряд високих будинків створював вічну тінь.

Вона стояла біля телефонної будки, де й убивця Марго Бамборо майже сорок років тому, почуваючись — підозрювала Робін — приблизно так само. Мабуть, був і страх, і нервовість, і сумніви, що план спрацює, і жах від можливих наслідків невдачі. Але це відчуття подібності не пом’якшило ставлення Робін до вбивці. Дивлячись через дорогу на старовинну арку Брами