Читати книгу - "Американська трагедія"

порядку, як і всі ці довгі тижні. Клайд кліпав і мружився, сідаючи цього разу не між Белнепом і Джефсоном, як раніше, а позаду них: міцно прикутий до Краута, він мусив сидіти поруч нього. Як тільки Оберуолцер і клерк зайняли свої місця, двері кімнати присяжних широко відчинилися, і урочисто ввійшли дванадцять чоловік — дивні, різнохарактерні постаті в грубих, здебільшого добре поношених готових костюмах. Усі вони посідали на лаві присяжних, але одразу ж підвелися знову, почувши запитання клерка:

— Панове присяжні засідателі, чи готове ваше рішення?

Ніхто з присяжних ні разу не поглянув у бік Белнепа, Джефсона і Клайда, і Белнеп відразу зрозумів, що в цьому криється згубний сигнал.

— Зірвалося, — шепнув він Джефсонові.— Не на нашу користь. Ясно.

І тут Ланд оголосив:

— Так, ми винесли рішення. Ми визнаємо підсудного винуватим у вбивстві із заздалегідь обдуманим наміром.

Клайд, зовсім приголомшений, усе-таки постарався зберегти самовладання та зовнішній спокій і, не кліпаючи, дивився просто перед собою, на присяжних, чи, вірніше, поверх них. Адже тільки минулої ночі в тюрмі Джефсон, заставши його абсолютно пригніченим, сказав йому, що вирок цього суду, йкщо навіть він і буде несприятливим, не має значення. Весь розгляд з самого початку до кінця був небезстороннім. Упередження і несправедливість визначали в ньому кожний крок. Будь-яка вища інстанція визнає неприпустимими і незаконними осмикування, загрози та інсинуації, що їх дозволяв собі Мейсон на суді. Буде подано апеляцію, після чого, безумовно, призначать новий розгляд спрази (проте, Джефсон визнав за краще не уточняти, хто саме подасть цю апеляцію).

І тепер, пригадуючи пояснення Джефсона, Клайд казав собі, що, мабуть, цей вирок і справді не має особливого значення… Не може мати, справді ж! Або… Подумати тільки, що означають ось ці слова, якщо не можна буде добитися перегляду справи! Смерть! Це рішення присяжних означало б смерть, якби воно було остаточним… а може, воно і є остаточним. І тоді йому доведеться сісти на той стілець, — це видиво переслідувало його вже давно, багато днів і ночей, і Клайдові бракувало сил відігнати його. І зараз йому знову привидівся цей жахливий, огидний стілець, тільки ближче і більше, ніж раніше: він був тут, перед Клайдом, напівдорозі між ним і суддею Оберуолцером… Клайд виразно бачив його: масивний, міцне поруччя, широка міцна спинка, з боків і зверху — реміння… Господи! А що, коли ніхто не допоможе йому! Може, Гріфітси не захочуть зазнавати нових витрат. Подумати тільки! Або суд другої інстанції, про який говорили Белнеп і Джефсон, відхилить його апеляцію. І тоді рішення присяжних стане остаточним. Кінець! Кінець! Господи! У Клайда зацокотіли зуби, але він зразу ж помітив це і стиснув щелепи. До того ж в цю хвилину підвівся Белнеп, вимагаючи поіменного голосування присяжних, а Джефсон повернувся до Клайда і прошепотів:-

— Ви не хвилюйтеся. Вирок не остаточний. Ми напевно доможемося перегляду.

А в цей час кожний присяжний по черзі казав своє «Так!» — і Клайд слухав їх, а не Джефсона. Чому всі вони так підкреслювали це «так»? Невже жоден з них не подумав, що, всупереч усім промовам Мейсона, Клайд міг ударити Роберту ненавмисне? Невже жоден не повірив хоча б наполовину в душевний переворот, що його, за твердженням Белнепа і Джефсона, пережив Клайд? Він дивився на них. Усі вони, високі і маленькі, схожі були на почорнілі дерев’яні іграшки з темними чи жовтуватими, як давня слонова кістка, руками та обличчями. Потім він згадав про матір. Вона про все довідається, — адже стільки репортерів, художників, фотографів зібралося тут, щоб почути вирок. А що тепер подумають Гріфітси — його дядько і Гілберт? А Сондра? Сондра! Від неї — ні слова. Але ж тут, на суді, він весь час одверто говорив — і Белнеп і Джефсон підтримували його — про владну, непоборну пристрасть до Сондри, про пристрасть, яка одна-однісінька була справжньою причиною всього, що сталося! І ось — ні слова. І тепер вона вже, звичайно, не напише йому ні рядочка, а вона ж обіцяла вийти за нього заміж і віддати йому все!

Однак натовп навколо був мовчазний, хоч і відчував глибоке задоволення, — або, можливо, саме через це. Не вискочив-таки, чортеня! Не удалося йому обдурити дванадцять здравомислячих людей, представників усього округу, цією своєю нісенітницею про моральний переворот! Яка дурниця! Джефсон у цей час сидів, непорушно дивлячись просто перед собою, а Белнеп, чиє енергійне обличчя виразно відбивало презирство і виклик, порушував усе нові й нові клопотання. Мейсон, Берлей, Ньюком і Редмонд ледве приховували своє величезне задоволення маскою надприродної суворості. Белнеп попросив відстрочити оголошення вироку на тиждень, до наступної п’ятниці — тоді йому особисто буде зручніше бути присутнім при цьому, — але суддя Оберуолцер відповів, що не може погодитися, якщо йому не подадуть для цього серйозних підстав. Проте завтра він може, як цього бажають оборонці, вислухати їхні доводи. На випадок, якщо ці доводи будуть переконливі, то він відкладе оголошення вироку, якщо ні — вирок буде оголошено у найближчий понеділок.

Але Клайда зараз не цікавили ці сперечання. Він бачив перед собою матір: що вона подумає і відчує. Він регулярно писав їй весь цей час і уперто повторював, що не винуватий: нехай вона не вірить тому, що читає про нього в газетах, — усе це байки. Його безперечно виправдають. Він сам свідчитиме на свою користь. А тепер… тепер… Йому так невистачає її тепер, так невистачає… Всі, геть усі, покинули його. Він такий самітний, страшенно, безмежно самітний. Він повинен якнайшвидше написати їй. Повинен. Повинен. І, попросивши у Джефсона аркуш паперу і олівець, він написав: «Місіс Грі-фітс, місія «Зоря уповання», Денвер, Колорадо. Люба мамо! Мене засуджено. Клайд». Він простягнув аркуш Джефсону і тривожно й жалібно спитав, чи не можна одразу ж послати телеграму.

— Ну, звичайно, друже, зараз пошлемо, — відповів Джефсон, зворушений його нещасним виглядом, і, покликавши розсильного, що стояв поблизу, віддав йому аркуш та гроші на відправлення телеграми.

Потім двері для публіки було замкнуто, і Клайда в супроводі Краута і Сіссела вивели з суду через бокові двері — дорогою, якою він колись сподівався вислизнути. І представники преси, і публіка, і присяжні, які все ще сиділи на своїх місцях, — усі видивлялися на нього, неначебто вони не бачили його досхочу і неодмінно повинні були втупити свої очі йому в обличчя, щоб бачити, як він сприйняв вирок. Знаючи, наскільки публіка ворожа до Клайда, суддя Оберуол-цер за просьбою Слека не закривав засідання суду, поки його не сповістили, що Клайда