Читати книгу - "Чвара королів"

Вони лишили позаду мармурові палаци та запашні сади і рушили крізь біднішу частину міста, де непоказні цегляні будинки обертали до вулиць сліпі стіни без вікон. Тут стрічалося менше коней та верблюдів, а панських нош ніхто не бачив і поготів. Але на вулицях кишіли діти, жебраки, кощаві собаки піщаного кольору. Бліді чоловіки у запилених лляних спідницях стояли у проймах дверей і мовчки дивилися на подорожніх. «Вони знають, хто я, і не люблять мене» — легко здогадалася Дані з їхніх поглядів.

Пан Джораг ладен був запхати її до нош за шовкові запони, щонайдалі від людського ока, та вона йому відмовила. Надто вже довго Дані лежала на бебряних подушках, дозволяючи биками возити себе туди-сюди. Принаймні, верхи на коні вона відчувала, що кудись рухається.

На берег моря вони їхали не з доброго дива, а тому, що знову мусили тікати. Дані розмірковувала, що все її життя складається з суцільної втечі. Вона почала тікати ще у материному череві й відтоді не зупинялася. Скільки разів її з Візерисом вивозили таємно, уночі, за один крок попереду зарізяк Узурпатора? Але ж нічого не поробиш — або втеча, або смерть. Цзаро дізнався, що П’ят Прей збирає вцілілих ворожбитів і хоче начаклувати на неї якусь шкоду. Дані спершу сміялася, коли почула про таке.

— Чи не ви мені казали, що ворожбити схожі на старих сердюків: полюбляють порожні вихваляння забутими перемогами та давно втраченим хистом?

Але Цзаро почувався дивно стурбованим.

— Так воно й було. Тоді. Але зараз? Зараз я вже не такий певний. Кажуть, що в будинку Урратона Ходи-проти-Ночі горить скляна свічка, яка не горіла вже сто років. Примарна трава росте у садах Гехане, і люди бачили, як примарні черепахи носили листи між будинками без вікон на Ворожбитському шляху. Всі пацюки у місті відгризли собі хвости. Дружина Матоса Малларавана, яка колись насміялася з убогої, побитої міллю ряси одного ворожбита, з’їхала з глузду і відтоді відмовляється вдягати бодай якийсь одяг. Навіть у свіжих, щойно випраних шовках вона почувається так, наче їй тисячі комах повзають шкірою. Сліпий Сибассіон Окоїд знову може бачити — принаймні так клянуться його невільники. Чуючи таке, мимоволі замислишся.

Цзаро зітхнув.

— У Карфі настали чудернацькі часи. А чудернацькі часи — погані для торгівлі. Сумно мені казати, та краще вам поїхати з Карфу конче зовсім і не вагаючись.

Купець заспокійливо попестив Даніни пальці.

— Проте не обов’язково ж вам тікати самій. Ви бачили у Палаці Праху темні видіння, але Цзаро бачив світліші сни. Я уздрів вас щасливою, в ліжку, з дитиною під грудьми. Нумо попливемо зі мною навколо Нефритового моря, і цей сон справдиться. Ще не пізно — подаруйте мені сина, радісну і солодку пісню мого життя!

«Тобто подарувати тобі дракона.»

— Я не вийду за вас заміж, Цзаро.

Його лице раптом застигло холодом.

— Тоді зникніть звідси без мене.

— Куди?

— Якнайдалі.

«Можливо» — подумала Дані, — «для цього саме настав час». Люди її халазару вітали можливість відновити сили після жахів червоної пустелі. Вони відпочили, наїли трохи жиру і потроху починали біситися з лінощів. Дотракійці не звикли довго сидіти на одному місці — вони належали до народу воїнів, чужого у великих містах. Та й сама Дані засиділася у Карфі, зваблена його вигодами та красою, доки не зрозуміла, що це місто обіцяє значно більше, ніж дає насправді. На додачу, відколи Дім Невмирущих розвалився з вогнем та димом, їй у місті вже не надто раділи. За якусь ніч карфійці пригадали, що дракони, виявляється, можуть бути небезпечними, і вже не змагалися, хто краще улестить королеву подарунками. Натомість Турмалінове Братство відверто вимагало її вигнання, а Староповажна Спілка Прянищників — смерті. Цзаро ледве зумів втримати Тринадцятьох від того самого.

«Але куди ж я маю тікати?» Пан Джораг пропонував подорож далі на схід, якомога далі від її ворогів у Семицарстві. Кревноїзники раді були б повернутися до великого трав’яного моря, задля чого навіть здолати ще раз червону пустелю. Дані натомість плекала думку оселитися у Ваес Толорро, доки дракони не виростуть та не зміцніють. Але серцем відчувала сумніви — кожен зі шляхів чомусь видавався помилковим… та навіть якби вона і вирішила нарешті, куди тікати, лишалося ще найважче питання: як саме туди дістатися.

Цзаро Чжуан Даксос, як вона вже зрозуміла, відповіді на її питання давати не хотів. Базікаючи про любов та відданість, він тим часом грав у свою гру, чим не надто відрізнявся від П’ята Прея. Того вечора, коли він запропонував Дані тікати, вона попрохала його про останню послугу.

— Військо, чи не так? — спитав Цзаро. — Макітру золота? Може, галеру?

Дані зашарілася. Жебрати вона ненавиділа.

— Так, я прошу корабель.

Очі Цзаро блищали яскравіше за камені на його носі.

— Я веду торгівлю, халісі. Нумо побалакаймо не про подарунки, а про торгівлю. За одного з ваших драконів ви може взяти десять кращих кораблів з мого флоту. Скажіть тільки одне ласкаве слово.

— Ні, — відповіла вона.

— О горе мені! — схлипнув Цзаро. — Не такого слова я чекав!

— Чи попросите ви матір продати одного з її дітей?

— Чому б ні? Велика біда! Народить собі ще. Матері продають своїх дітей усюди й повсякчас.

— Але не Матір Драконів.

— Навіть за двадцять кораблів?

— Навіть за сто.

Кутики його рота опустилися.

— Я не маю сотні кораблів. Але ви маєте трьох драконів. Віддайте мені одного за мою добрість до вас. Адже ви матимете ще двох. А від мене — тридцять кораблів.

«Тридцять кораблів зможуть висадити на берег Вестеросу невеличке військо. Але я не маю невеличкого війська.»

— Скільки загалом ви маєте кораблів, Цзаро?

— Вісімдесят три, не рахуючи моєї розважальної мавни.

— А ваші співтовариші з Тринадцяти?

— Усі разом, може, з тисячу.

— А Прянищники та Турмалінове Братство?

— Їхні гнилі діжки не варті того, щоб їх рахувати.

— І все-таки, — наполягала Дані, — скажіть мені.

— Тисяча двісті чи тисяча триста в Прянищників. Ледве вісім сотень в Братства.

— А як щодо Асшаю, Браавоса, Літніх островів, Ібену і решти народів, які плавають