Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Розбишака уже ввійшов до покою й обережно просувався вперед, простягнувши перед собою руки.

Урешті він, либонь, обвикся з обставою; у будуарі було двоє дверей, і він позамикав їх на засуви.

Коли він підходив до тих, що провадили до спальні, граф Монте-Крісто подумав було, що він збирається увійти, і взяв пістоля; та він почув тільки бряжчання засува, що ковзнув у мідній клямці. То був тільки запобіжний захід, та й годі; нічний гість, не знаючи, що граф Монте-Крісто зняв клямру, міг почуватися тепер як удома і спокійнісінько взявся до праці.

Він непоспіхом дістав із кишені якийсь предмет, поставив його на столику, потім підійшов до бюрка, помацав замок і зауважив, що, всупереч його очікуванням, ключа там нема.

Та то був чоловік передбачливий, він усе обдумав. Граф Монте-Крісто почув характерне дзеленчання: так дзеленькає в’язка відмичок у руках слюсаря, що прийшов одімкнути зіпсований замок. Злодії прозвали їх соловейками, либонь, тому, що їм завдає втіхи, як вони чують, що ті співають ночами у замках.

— Та це просто злодій, — розчаровано пробурмотів граф Монте-Крісто.

Проте у темряві чоловік не міг підібрати належного знаряддя. Тоді він вдався до того предмета якого він поставив на столику: натиснув пружину, і відразу ж промінь світла, щоправда, кволий, та все ж таки достатній для того, щоб побачити, осяяв його руки й обличчя.

— От так пак! — вигукнув граф Монте-Крісто. — Та це ж...

Алі підняв топірець.

— Стій тут, — прошепотів йому граф Монте-Крісто, — і покинь сокирку; зброя нам більш не буде потрібна.

Потім докинув ще декілька слів, знизивши голос, тому що, почувши той вигук, що в нього вихопився, хоч і дуже тихий, розбишака стрепенувся і завмер у позі античного точильника ножів.

Вислухавши графа Монте-Крісто, Алі навшпиньки відійшов до стіни спальні і зняв з вішалки чорну одіж і трикутного капелюха. Граф Монте-Крісто тим часом хутко скинув із себе сурдут, камізельку і сорочку; у світлі тонкого променя, що промикався крізь шпарину, можна було розгледіти на його грудях тонкий і гнучкий панцир, яких у Франції, де більше не бояться кинджалів, уже ніхто не носить після Людовика ХVІ, який боявся, що його заріжуть, а замість цього йому відтяли голову.

Той панцир відразу ж зник під довгою сутаною, а чуприна графова під перукою з тонзурою; на ту перуку він надів трикутного капелюха, і це остаточно перетворило графа на священика.

Тим часом грабіжник, не почувши більше ні звуку, знову випростався, і поки граф Монте-Крісто ото перебирався, він підійшов до секретера, і замок його вже почав тріщати під соловейком.

— Гаразд, кілька хвилин ти ще попораєшся з ним, — пробурмотів граф Монте-Крісто, розраховуючи, вочевидь, на якийсь секрет у замку, що був невідомий грабіжникові попри його досвід.

І він підійшов до вікна.

Чоловік, що залазив на тумбу, тепер зліз із неї і ходив туди й сюди вулицею; та ось яке диво: замість того, щоб стежити за перехожими, які могли з’явитися або від Єлисейських Полів, або від передмістя Сент-Оноре, він, здається, цікавився лише тим, що діється у графовому домі, й усіляко намагався побачити, що ж коїться в будуарі.

Граф Монте-Крісто раптом ляснув себе по лобі, і на вустах його з’явилася мовчазна усмішка.

Він підійшов до Алі.

— Стій тут у темряві, — тихо звелів він йому, — і, хоч що там почуєш, хоч що там станеться, не виходь відціля і не показуйся, аж поки я гукну тебе на ім’я.

Алі кивнув.

Тоді граф Монте-Крісто дістав із шафи запалену свічку і, вилучивши мить, коли злодюга всеньку увагу зосередив на замку, тихенько відчинив двері, намагаючись, щоб світло падало на його обличчя.

Двері відчинилися так тихенько, що злодій нічого не почув. Та, на превеликий його подив, покій раптом залляло світло.

Він обернувся.

— Доброго вечора, любий пане Кадрусе! — сказав граф Монте-Крісто. — Що це ви робите тут о такій пізній порі?

— Панотець Бузоні! — вигукнув Кадрус.

І, не тямлячи, як це тут опинився цей дивний відвідувач, він випустив додолу в’язку відмичок і завмер, наче його правцем поставило.

Граф Монте-Крісто став поміж Кадрусом і вікном, відрізавши в такий спосіб переляканому грабіжникові єдиний шлях до відступу.

— Панотець Бузоні! — повторив Кадрус, сторопіло дивлячись на графа.

— Авжеж, панотець Бузоні! — сказав граф Монте-Крісто. — Він-таки, і я дуже радий, що ви впізнали мене, любий пане Кадрусе, бо це свідчить про те, що у вас добряча пам’ять, адже, якщо не помиляюся, ми з вами не бачилися вже років із десять.

Цей спокій, ця іронія, цей владний тон викликали в Кадруса такий жах, що в нього й голова пішла обертом.

— Панотець! — бурмотів він, заламуючи руки, і зуби його цокотіли.

— Отож, ми вирішили обікрасти графа Монте-Крісто? — провадив гаданий панотець.

— Пане абате, — прошепотів Кадрус, марно намагаючись прослизнути повз графа до вікна, — пане абате, я й сам не знаю... повірте... клянуся вам...

— Вирізане скло, — провадив граф Монте-Крісто, — ліхтар, в’язка відмичок, майже відчинений секретер — усе це саме за себе свідчить.

Кадрус безпомічно озирався, шукаючи куток, де можна було б сховатися, або шпарину, крізь яку можна було б прослизнути.

— Бачу, ви такий, як і раніш, пане вбивце, — сказав граф Монте-Крісто.

— Пане абате, якщо ви все знаєте, то повинні знати й те, що це не я, це Карконта; це і суд визнав, адже мені дали тільки каторгу.

— Хіба ви вже відбули свій термін, що знову намагаєтеся туди потрапити?

— Ні, панотче, мене звільнив відтіля один чоловік.

— Той чоловік надав суспільству велику послугу.

— Та я пообіцяв... — сказав Кадрус.

— Отож, ви втекли з каторги? — урвав його граф Монте-Крісто.

— Та вже ж, — відказав Кадрус.

— Рецидив за обтяжливих обставин?... За це, як не помиляюся, карають гільйотиною. Тим гірше, дьяволо, як ото жартують у мене на батьківщині.

— Пане абате, я піддався на спокусу.

— Усі злочинці кажуть таке.

— Убогість...

— Облиште, — зневажливо сказав Бузоні, — убогий чоловік жебракує, краде хліб на прилавку, та не залазить у порожній дім, щоб зламати секретер. А коли золотар Жоаннес відлічив вам сорок п’ять тисяч франків за той самоцвіт, що його ви отримали від мене, і ви убили його, щоб заволодіти й самоцвітом, і грішми, ви теж учинили від злиднів?

— Вибачте мені, панотченьку, — сказав Кадрус, — ви вже порятували мене якось, то порятуйте ще раз.

— Не маю особливого бажання вчинити такий дослід іще раз.

— Ви тут сам, пане абате? — спитався Кадрус, благально склавши долоні. — Чи десь поруч поховалися жандарми, щоб загарбати мене?

— Я сам, — сказав абат, — і я ладен змилуватися над вами, і хоч моє м’яке серце може призвести до нового лиха, я вас відпущу, якщо ви мені у всьому зізнаєтеся.

— Панотче, — вигукнув Кадрус, підходячи на крок до графа Монте-Крісто, — ви і справді