Читати книгу - "Фріда"

Тим часом розповідатиму далі про мешканців будинку-химери. Навпроти, теж на першому поверсі, живе ще одна родина — інвалід війни дядько Льоня з жінкою тіткою Катрею і донькою Анею. Дядька Льоньку я помітив на базарі — сидить з гармошкою на вході просто на землі, виставивши напоказ обрубок ноги, і збирає в кашкета милостиню. Я йому якось кажу: «Дядь Льонь, ви ж фронтовик, зірку героя маєте, у вас же руки золоті, ви ж до війни столярували! Навіщо вам ця антисуспільна діяльність?» А він мені на це каже: «Знаєш, Федю, ця війна мене всього зсередини з’їла. От лишився я живий — здавалося б, радість яка! А мені не в радість. Бо що? На фронті — так, я був — герой! Я потрібен був Батьківщині. Коли я йшов в атаку „За родіну! За Сталіна!“ — я був наче птах, мене куля не брала! Та я ж за неї, за Батьківщину, землю рив, гада-фашиста бив! А тепер я що? Каліка! Я нікому не потрібен — ні Батьківщині, ні людям. Вони ходять і на мене, на героя війни, дивляться з жалістю! А я ж за них усіх, міщан недорізаних, пацюків тилових, кров проливав! Поки вони в тилу відсиджувалися, я життям своїм ризикував! Думав, повернуся — на руках мене носитимуть! А вони… з жалістю… Е-ех! Та якби тільки я! Ти подивись на фронтовиків-інвалідів — скільки їх попід парканами валяється! І не тільки через каліцтво… Душа, розумієш, Федю, у нас скалічена!»

Мабуть, ми ще погано працюємо над цим питанням. Підняти авторитет фронтовиків — наш святий обов'язок. Треба про це теж поговорити з політруком Іваном Савичем Семакіним.

4 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Моя розмова з Іваном Савичем Семакіним лишила по собі якийсь осад. Він начебто похвалив мене за активність, політичну свідомість, поплескав по плечу, але жодного конкретного доручення з організації святкувань не дав. Раніше ми за місяць збирали і партбюро, і партком, і партійні збори, всі метушилися, готувалися. А тут — тиша. Може, я неправильно розумію поточний момент? Адже час такий, непростий. Ворог не дрімає. Треба бути весь час насторожі. А може, він вважає мене замолодим, щоб доручати серйозні справи? Не знаю. Ну нічого, на урочистих партійних зборах у п'ятницю все з'ясується.

Сьогодні до мене в комірчину приходила Анька — донька Льоньки-безногого, тобто дядька Льоні; принесла варену картоплю, ще гарячу, в чавунку, загорненому в газетку і стару селянську хустку. Це все заслуга тітки Катрі. Вона тримає сім’ю на плаву. Брат її робить сапки, а вона продає їх на базарі. Поряд брат стоїть — у нього ніхто не купує (навіщо сапка людям восени? Тут не знаєш, що завтра на тебе чекає, не те що навесні!) А в неї всі сапки розпродані. Уміє вона покупця привабити: стоїть і дзвінким голосом розхвалює свій товар: «Сапки! Сапки! Дядьку, подивіться, яка сапка! Вона ж сама сапає!»

Анька — замурзане дівчисько, але співуче! Як сяде увечері під вікном на лавочці та як затягне: «в нашім городочку…», або «Біля милого крилечка…», аж до сліз проймає. А вдень вона допомагає глядіти Галю Берти Соломонівни і Льову, молодшого синочка дядька Мусі, тобто Мойсея Давидовича. Збере їх докупи, постеле на моріжку посеред двору велику ковдру і бавиться з ними цілий день. Скрутить з ганчірок ляльку і показує Всякі Вистави. Доглядає дітей «за так» — харчі та одяг. І то добре, без діла не сидить.

Я їй кажу: «З твоїми здібностями пішла б далі Вчитися! Бачиш — голос, як у соловейка! Артисткою стала б! Або в педагогічне училище! Учителькою!» А вона тільки сміється: «А нашо воно мені?» Я запитав, чи вона хоч у комсомол вступила, а вона на те: «А на чорта-дідька воно мені здалося?» Я зрозумів, що з нею треба проводити довгу виховну роботу. Як з’явиться вільна хвилинка, займуся її ідейним вихованням.

От і тепер, поки я пишу, вона виводить під жасминовим кущем:

В нашім городочку нова новина.

Молодая Вєра в Колю влюблена.

Ой, ой-ой-ой, ой-ой-ой-ой-ой!

Молодая Вєра в Колю влюблєна!

Подруга йшла ззаді, а Вєра впереді,

Оказався ножик у Вєри в груді!

Ой, ой-ой-ой, ой-ой-ой-ой-ой!

Оказався ножик у Вєри в груді!…