Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"

—  Передумала їхати? — спитала Мара, розглядаючи Дена.

 Вони тіснилися в кабіні перед пультом управління потягом. За лобовим склом світло фар проганяло  темряву: засліплювало рейки і стіни тунелю, а через мить, позаду поїзда ті знову занурювалися в темінь.

—  Давно не бачились,  — хлопець обережно зиркнув на жінку.

 — Майже вічність,  — киває Мара дивлячись на світло. — Ти молодець. Ще на одну пропащу душу менше. 

— Сподіваюся, — почепив кепку машиніста на  гачок в стіні.

— А ти подорослішав! —  жінка перевела погляд на світло, за склом кабіни.

— Я думав духи не старіють. — Ден теж подивився на світло.

— Стають мудрішими.

— Тобі видніше.

— Звідки знав, що вона вагітна?

— Мудрість підказала, — посміхнувся. — А досвід сказав, що і не вагітна, швидше за все.

— Ти дав їй надію.

— Не надію, а час. Він не лікує, але допомагає знайти ліки. Навіть з глухого кута є вихід: повернутися і піти іншою дорогою, треба лиш час, щоб це зрозуміти.

— Філософ, блін! — повела бровою Мара. — Де ти цього набрався?

— Від них,  — Ден повернувся та подивився на двері, що вели з кабіни в вагон. Двері зникли. — Від  тих, хто не знайшов сил та сміливості жити, проте набрався  хоробрості, щоб здохнути. А тепер гниють в цьому поїзді, наодинці зі своїми дитячими чи дорослими  психологічними травмами, не виправленими помилками, скоєними гріхами, які для них перетворилися на реальні муки. І переживають їх знову і знову. Це, блін, їхнє пекло, Мара.

У вагонах хтось кричав. Деякі дивилися на двері з написом «Не притулятися» і ридали, потім сміялися і знов плакали, потім кричали, як оскаженіли. Більшість відчужено гляділи перед собою, наче в трансі. Лиш в очах час від часу читалося то злість, то жах, то задоволення і знову злість. 

— Ти б тільки знала, які там жахи відбуваються в їх душах,  — говорив далі Ден. — Потяг переповнений ними, але один одного вони не бачать, кожен вважає, що він єдиний, якому «пощастило» так вляпатися.  А я, машиніст бачу усіх та знаю про особисте пекло кожного.

Хлопчина-підліток сидів на підлозі біля самісіньких стулок дверей і несамовито бив  в них ногами. 

—  Це новенький, — зітхає Ден, — вони всі думають, що помруть і втечуть від болю, відповідальності, страху та страждань. Але життя — не тюрма, а смерть —  не свобода. Мені найскладніше з такими от дітьми і з людьми за сорок і вище. Перші думають, що знають життя, другі дійсно його знають. — Мара, їх всіх я не зміг витягти і я не знаю скільки ще витримаю!  Це бляха ніяке не Чистилище, це і для мене Пекло!

Двері матеріалізувалися і сховали від машиніста пасажирів.

Ден  обернувся до пульту управління.

Мара зникла,   його кашкет — теж.

Світло за склом стало ще більш яскравішим і раптом заполонило всю кабіну.