Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

у місті, часто відмовляли в литовському громадянстві. Як записав про це в своєму щоденнику Рьомеріс, використання етнічних замість географічних чи політичних критеріїв унеможливило формування у Вільні будь-якої лояльності до литовської держави. Місцева литовськомовна газета «викривала» політиків, що прийняли польську владу у 1920 р., відкидаючи у такий спосіб можливість вважати їх лояльними литовцями в нових умовах 1940 р.[143] Межі лицемірства, неуникненного в зрілій політиці, були швидко перейдені представниками ревної молодої нації, які в своєму ентузіазмі втратили з поля зору світ навколо себе. Тоді як вермахт окуповував Париж, поляки та литовці сварилися через польські театри у Вільні. Коли на початку 1940 р. радянські війська наводнювали Литву, в Каунасі точились суперечки щодо загрози з боку переможеної та розчленованої Польщі[144].

У червні 1940 р. Радянський Союз поклав край литовській незалежності. 14 червня радянський міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов видав ультиматум, закликаючи створити новий уряд; наступного дня Червона армія увійшла до Вільна. У липні в умовах всеохопного терору було проведено вибори для «легітимізації» нового режиму. Очолений комуністами литовський Народний блок оголосив про здобуття 95% голосів. Литовська «заявка» на приєднання до СРСР була підтримана 3 серпня. Через три дні Червона армія, збільшивши свій контингент, захопила нові території того, що стало Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Між червнем 1940 і червнем 1941 рр. радянський НКВС депортував від 20 до 30 тис. литовців, поляків та євреїв до Сибіру та Казахстану[145]. Колишнього прем'єр-міністра Меркиса та міністра закордонних справ Урбшиса депортували в липні 1940 р. Президент Сметона втік.

Литва Сметони, як і міжвоєнна Польща, була державою, яка націоналізувалася. Обидві націоналістично виховували своє населення, намагаючись мінімізувати вплив національних меншин на національну політику та культуру. Обидві також вдавалися до фізичних репресій діячів меншин, що вважались небезпечними для держави, й обидві (хоча Польща більше за Литву) під кінець 1930-х рр. були позначені офіційним антисемітизмом. Проте знищення Польщі та Литви в 1939–1940 рр. нацистською Німеччиною і Радянським Союзом створило умови для проведення на цих територіях абсолютно нової національної та расової політики. Нацисти та радянські діячі вчинили те, чого не робили в незалежних Польщі та Литві: депортували та вбили на основі приписуваних національних чи расових ознак сотні тисяч і навіть мільйони осіб. Практики нацистського та радянського режимів абсолютно відрізнялись від тих, що проводились у Польщі та Литві.

Це стає очевидним хоча б на прикладі польсько-литовських відносин за нацистської та радянської влади. У 1940–1941 рр. радянська політика була спрямована на обезголовлення польського, а потім і литовського суспільств через депортації їхніх еліт. Після 1941 р. німецька політика щодо поляків у Литві була позначена схожою брутальністю, якщо навіть і відрізнялась за формою[146]. Нацистський режим дозволяв литовцям служити в охоронній поліції (Саугумас), що легітимізувало литовські напади на поляків у Вільні[147]. Тоді як у 1939–1940 рр. незалежна литовська держава дискримінувала віденських поляків, а в 1940–1941 рр. Радянський Союз депортував з Вільна польське населення, у 1941–1944 рр. литовська охоронна поліція та її німецькі керівники просто вбивали поляків у місті. Литовсько-польська боротьба за Вільно, часом жорстока у 1939–1941 рр., за німецької влади переросла в локальну громадянську війну. Від осені 1943 р. польська партизанська Армія Крайова (АК) атакувала та роззброювала колабораційні відділи литовської поліції у Вільні та навколо нього. Литовські поліцейські відповіли стратами польських цивільних. Це призвело до польських каральних нападів на литовські села[148].

КІНЕЦЬ ЄВРЕЙСЬКОГО ВІЛЬНА, 1941–1944

Головним нововведенням нацистської окупації Вільна, що почалась 24 червня 1941 р., стало знищення євреїв. Нацистська політика в Литві поставила за мету вбивство всіх людей єврейського походження і майже досягла її[149]. Литва стала першим місцем в окупованій німцями Європі, де євреїв страчували масово. В межах Литви Вільно було прикметне тим, що тут після прибуття німців для литовців значно важливішим було питання поляків, а не євреїв. Литовська еліта намагалась переконати німців, що саме литовці, а не поляки, мали керувати містом. На відміну від литовців у Каунасі та в інших місцях, віленські литовці вважали, що погроми дестабілізують їхню і так хистку місцеву владу. Для литовців у Вільні польське питання було важливішим за єврейське[150].

«Остаточне Розв'язання» почалось на територіях, протягом двох років окупованих Радянським Союзом. Як і будь-де на Східному фронті, у Вільні та Литві нацисти спрямували на євреїв гнів та образи людей, які нещодавно пережили радянську військову окупацію[151]. У липні 1941 р. німці встановили пряме військове правління над всією Литвою. 2 липня 1941 р. до Вільна прибула айнзатцкоманда 9. Залучивши до своїх лав тисячі литовських добровольців, вона почала масове знищення віленських євреїв. У липні та серпні 1941 р. німецькі та литовські солдати айнзатцкоманди вивезли у піщані кар'єри Панерайського (Понарського) лісу й замордували там сотні євреїв. Більшість цих убивств було здійснено литовськими добровольцями, відомими як «спеціальна нота». У вересні 1941 р. у піщаних кар'єрах було розстріляно 3 700 євреїв.

6 вересня 38 тис. євреїв були зігнані у два маленьких гетто; ще приблизно 6 тис. вивезли до піщаних кар'єрів і розстріляли. У жовтні та листопаді 1941 р. протягом семи акцій із цих двох гетто вивезли та розстріляли більш ніж 12 тис. євреїв. На кінець 1941 р. після лише шести місяців окупації німці (за литовського сприяння) стратили приблизно 21 700 віденських євреїв. Темпи сповільнилися після листопада 1941 р., коли вермахт отримав право призупинити знищення, щоб набрати собі необхідних робітників для рабської праці. Обидва гетто були ліквідовані у вересні 1943 р. З майже 10 тис. євреїв, забраних із гетто в цей час, 5 тис. загинули в газових камерах Майданека, а ще кілька сотень було розстріляно в лісах навколо Вільна[152]. Решту вислали до трудових таборів Естонії, де більшість загинула під час просування радянської армії до Литви в 1944 р. З майже 70 тис. євреїв, що мешкали у Вільні в 1939 р., війну пережили, мабуть, тисяч 7[153].

Під час війни вціліли деякі єврейські інституції. ЇВО дивом вдалося перебратися до Нью-Йорка. Проте саму єврейську цивілізацію Вільна було цілковито зруйновано, і сьогодні центральною темою пам'яті про неї є її знищення протягом кількох років, а не столітнє існування. З-поміж десятків письменників, об'єднаних у «Молоде Вільно», вціліло лише троє. Один із них, поет Абрагам Суцкевер, став символом перенесення єврейських традицій до Ізраїлю, що переїхали, як і він сам, з руїн «Литовського Єрусалима» до Єрусалима справжнього[154]. Знищення цих традицій означало кінець історичної Литви. Панерайські ліси, де розпочалось «Остаточне Розв'язання», були тими самими Понарськими лісами, прославленими у «Пані Тадеуші». У своїй поезії Міцкевич не уявляв Литву без євреїв.

КІНЕЦЬ ПОЛЬСЬКОГО ВІЛЬНА, 1944–1946

В той час як німці ліквідовували гетто, вермахт відступав по всьому фронту. Після повернення Червоної армії до Вільна в 1944 р.