Читати книгу - "Поліція"

Наглядач легко підхопив Катрину під лікоть, щоб потягти за собою, але вона звільнилася, тоді як її мозок активно перемотував події назад. Він відмовлявся сприймати очевидне: зв’язок між стрілами для гри в дартс і зображенням статевих органів.

— Може, не варто так часто користуватися ополіскувачем для волосся?

Вона швидко попрямувала далі, але помітила, що коли й не потрапила в яблучко, то кудись точно потрапила. Обличчя чоловіка почервоніло, після чого він ще ширше посміхнувся і начебто козирнув їй.

— А Валентин спілкувався тут із ким-небудь? — запитала Катрина, поки наглядач відмикав двері в камеру.

— З Юнасом Юхансеном.

— Отого, що називають Юдасом?

— Точно. Відбував термін за зґвалтування чоловіка. Таких вже точно небагато.

— Де він зараз?

— Утік.

— Яким чином?

— Ми не знаємо.

— Ви не знаєте?!

— Послухайте, тут повно мерзенних покидьків, але ми — не в’язниця суворого режиму, як, скажімо, Уллерсму. У цьому відділенні містяться ув’язнені, що відбувають недовгі терміни. У справі Юдаса було кілька пом’якшувальних обставин. А Валентин сидів усього лише за спробу зґвалтування. Серійні насильники утримуються в інших місцях. Тому ми не зловживаємо використанням своїх ресурсів для спостереження за тими, хто сидить у цьому відділенні. Ми кожного ранку їх перераховуємо, і зрідка трапляється так, що когось недолічуємося. Тоді усім доводиться повертатися у свої камери, і ми з’ясовуємо, кого бракує. Але якщо кількість збігається, то починається звичайна рутина. Коли ми виявили зникнення Юдаса Юхансена, то одразу заявили в поліцію. Я не надто цим переймався, бо незабаром після цього у нас тут сталося дещо…

— Ви хочете сказати…

— Так. Убивство Валентина.

— Значить, коли воно сталося, Юнаса тут не було?

— Точно.

— Як гадаєте, хто міг його убити?

— Не знаю.

Катрина кивнула. Він відповів занадто автоматично, занадто швидко.

— Я нікому про це не скажу, обіцяю. Я запитую ще раз: хто, на вашу думку, убив Валентина?

Наглядач втягнув повітря крізь зуби, оглядаючи Катрину з ніг до голови. Неначе перевіряв, чи є в ній щось, чого він не помітив з першого погляду.

— Чимало з місцевих мешканців ненавиділи і смертельно боялися Валентина. Можливо, хтось прикинув, що це зробив той, хто хотів йому помститися. В усякому разі той, хто убив його, мав ненавидіти його до оскаженіння. Валентин був, як би це сказати… — Борлак наглядача заходив угору-вниз над комірцем уніформи. — Його тіло перетворилося на желеподібну масу, я ніколи такого не бачив.

— Побитий тупим предметом, напевно?

— Про це мені нічого не відомо, але принаймні перемісили його так, що не впізнати було. Замість обличчя — каша. І коли б не мерзенне татуювання на грудях, я не знаю, чи змогли б ми узагалі його впізнати. Я не дуже вразлива людина, але після побаченого у мене почалися кошмари.

— Яке саме татуювання у нього було?

— Яке?

— Авжеж. Що… — Катрина помітила, що ось-ось вийде з ролі доброго поліцейського, й узяла себе в руки, щоб приховати роздратування. — Що зображувало татуювання?

— Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

— Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

— Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

— Ні, — сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». — А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

— Це ви не знайшли Юдаса.

— Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

— Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

— А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

— Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, — нагадала вона.

— Справді? — відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. — Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.

Катрина дістала телефон, відключила диктофон, включений з моменту її прибуття до в’язниці, і зателефонувала Беаті.

— Я закінчила в Ілі, — сказала вона. — Час є?

— Включаю кавоварку.

— Е-е-е… А в тебе немає…

— Ти працюєш у поліції, Катрино. І ти п’єш каву з кавоварки, зрозуміло?

— Слухай, я зазвичай їла в «Кафе Сара» на вулиці Торггата, а тобі не зашкодить вибратися з лабораторії. Ходімо пообідаємо. Я пригощаю.

— Авжеж, ще б пак.

— Що-що?

— Я знайшла її.

— Кого?

— Ір’ю Якобсен. І якщо ми поквапимося, то застанемо її в живих.

Вони домовилися зустрітися за 45 хвилин. В очікуванні таксі Катрина прослуховувала запис на диктофоні. Краєчок телефону з мікрофоном трохи висовувався з її кишені, і вона упевнилася, що з парою хороших навушників запросто розшифрує усе сказане наглядачем. Вона прокрутила запис до кінця і включила те місце, для прослуховування якого навушники не були потрібні.

Застережливий крик червоного черепа:

— Валентин живий! Він убиває! Валентин живий! Чуєте?!

— Він прийшов до тями сьогодні вранці, — сказав Антон Міттет, квапливо крокуючи коридором разом із Гуннаром Хагеном.

Помітивши їх наближення, Сільє піднялася зі стільця.

— Можеш іти, Сільє, — сказав Антон. — Я заступаю.

— Але ваше чергування починається тільки за годину.

— Я сказав —