Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Ентоні Кемпбелла, коли пара підійшла до столика. Жодного слова ще не було сказано, а Страйк уже зрозумів, що Шарлотта не попередила батька ані про відновлення стосунків зі Страйком, ані про те, що приведе його з собою. То була чисто шарлоттинська «забудькуватість», що мала на меті спровокувати шарлоттинську сцену. Страйк відтоді цілком упевнився в тому, що Шарлотта влаштовувала такі ситуації через невситиму жагу до конфліктів. Схильна до нищівної відвертості, що іноді проривалася крізь її міфоманію, наприкінці їхніх стосунків вона сказала Страйкові, що колотнеча принаймні дає їй відчуття, що вона живе.

Страйк порівнявся з Парк-плейсом і лінією кремових будинків, що відходили від Сент-Джеймс-стріт, і зрозумів, що несподіваний спогад про те, як чіплялася за його руку Шарлотта, більше не болить. Він почувся алкоголіком, який уперше внюхав пиво і не вкривається потом, не мусить змагати відчайдушну спрагу. «Може, це нарешті сталося»,— подумав Страйк, підходячи до чорних дверей клубу «Пратт» з кутою балюстрадою над ними. Може, за два роки по тому, як Шарлотта збрехала йому про таке, чого й не пробачити, і Страйк пішов назавжди, він нарешті зцілився, звільнився. Страйк не був забобонним, але вважав те почуття таким собі Бермудським трикутником, небезпечною зоною, куди його може затягнути знову, засмоктати у глибини розпачу й болю, бо Шарлотта мала для нього таємничу принадність.

З непевним відчуттям свята Страйк постукав у двері «Пратту».

Відчинила невисока жіночка материнського вигляду. Великий бюст і уважне личко з яскравими очима робили її схожою на малинівку чи кропивника. Коли жінка заговорила, Страйк відзначив ледь помітний акцент Вест-Кантрі.

— Ви, видно, містер Страйк. Пан міністр ще не приїхав. Проходьте.

Страйк переступив поріг і слідом за жінкою опинився в коридорі, за яким виднівся величезний більярдний стіл. Тут панували густі багряні й зелені тони і темне дерево. Офіціантка — мабуть, це і є Джорджина — провела його до крутих сходів, якими Страйк спускався обережно, міцно тримаючись за поруччя.

Внизу було затишне підвальне приміщення. Стеля звисала так низько, що ніби трималася в тому числі й на високій шафі, в якій було виставлено розмаїті порцелянові тарелі; верхні частково вмурували В ТИНЬК.

— Заклад не дуже великий,— повідомила офіціантка.— Шістсот членів, але за обідом ми можемо обслужити всього чотирнадцять. Бажаєте випити, містере Страйк?

Від випивки Страйк відмовився, але прийняв запрошення сісти в одне зі шкіряних крісел навколо старовинної дошки для криббеджу.

Маленьке приміщення було розділене на ресторанну і рекреаційну зони арковим проходом. За довгим столом у другій половині кімнати під маленькими вікнами з віконницями накрили на двох. Єдиною людиною у підвалі, крім Страйка і Джорджини, був шеф-кухар у білому однострої, що працював на маленькій кухні неподалік місця, де сидів Страйк. Кухар з французьким акцентом привітав Страйка, а тоді продовжив нарізати холодний ростбіф.

Тут усе було суцільною противагою тим ресторанчикам, де Страйк вистежував блудних чоловіків і дружин: там світло підбиралося так, щоб доповнювало скло та граніт, а гостроязикі ресторанні критики сиділи на незручних модернових стільцях, мов стильні стерв’ятники. У «Пратті» освітлення було притлумлене. На стінах з темно-червоними шпалерами, густо вкритими опудалами риб у скляних вітринках, сценами полювання й політичними карикатурами, рясніли мідні світильники для картин. У ніші з біло-синіми кахлями стояла старовинна залізна пічка. Китайська порцеляна, витертий килим, непоказні кетчупи й гірчиці на столі — все складало враження затишної неформальності, ніби компанія аристократичних хлопчиків притягла все, що їм подобається в дорослому світі — ігри, напої, трофеї,— у підвальну кімнату, де няня усміхнеться, втішить, похвалить.

Настала дванадцята година, але Чизвелла все не було. «Джорджина», однак, була приязна і багато розповіла про клуб. Вони з чоловіком — шеф-кухарем — тут і мешкали. Страйк мимоволі подумав, що це, мабуть чи не найдорожча нерухомість у Лондоні. Утримання маленького клубу, заснованого, за словами Джорджини, 1857 року, коштувало комусь чималих грошей.

— Так, ним володіє герцог Девонширський,— бадьоро повідомила Джорджина.— А ви вже бачили нашу книгу для запису парі?

Страйк погортав сторінки грубезного тому в шкіряній палітурці, куди з давніх-давен заносили парі. Ось запис величезними кривулями, з сімдесятих: «Наступний уряд сформує місіс Тетчер: один обід з омаром, омар має бути більший за ерегований чоловічий прутень».

Страйк широко всміхався, коли дзеленькнув дзвоник.

— Це, видно, пан міністр,— сказала Джорджина і побігла нагору.

Страйк поклав книгу на полицю і повернувся на своє місце. Згори почулися важкі кроки, а тоді — все ближче — той самий дратівливий, нетерплячий голос, що він його чув у понеділок.

— ...ні, Кінваро, не можу. Я тобі щойно сказав чому, в мене за обідом зустріч... ні, тобі не можна... Добре, п’ята, гаразд, гаразд... так!.. Бувай.

Сходами спустилася пара великих ніг у чорних черевиках, і ось у підвалі постав Джаспер Чизвелл, який роззирався з ворожим виглядом. Страйк підвівся з крісла.

— А,— мовив Чизвелл, уважно дивлячись на Страйка з-під навислих брів.— Ви тут.

Джаспер Чизвелл непогано носив свої шістдесят вісім років. Кремезний, широкий чоловік, він мав зсутулені плечі й копицю сивого волосся, яке — хоч це здавалося дивним — було таки його власне. Завдяки цьому волоссю Чизвелла полюбили карикатуристи — воно було жорстке, пряме і досить-таки довге, і стояло сторч, ніби перука чи (як казали злі язики) щітка для коминка. До волосся додавалося широке червоне обличчя, маленькі очі й відвисла нижня губа, через яку Чизвелл нагадував переросле дитя, яке ось-ось зчинить істерику.

— Жінка,— пояснив він Страйкові, потрусивши мобільним.— Приїхала без попередження в місто. Образилася. Думає, я їй усе отак покину.

Чизвелл простягнув велику пітну руку, яку Страйк потиснув, а тоді скинув важке пальто, яке вдягнув попри спеку. Коли він це зробив, Страйк помітив шпильку на потріпаній полковій краватці. Людина необізнана могла б подумати, що то просто собі коник, але Страйк одразу впізнав Білого коня Ганновера.

— Гусарський полк королеви,— кивнув на шпильку Страйк, коли чоловіки сіли.

— Саме так,— підтвердив Чизвелл.— Джорджино, я буду отой херес, що ти мені наливала, як я приходив з Алістером. А ви? — гавкнув він до Страйка.

— Ні, дякую.

Чизвелл був і близько не такий брудний, як Біллі Найт, але пахнув не дуже чисто.

— Так-так, Гусарський полк королеви. Аден і Сингапур. Щасливі дні.

Наразі щасливим Чизвелл не здавався. Зблизька його червона шкіра мала дивний, нездоровий полиск. При корінні жорсткого волосся лежала густа лупа, під пахвами блакитної сорочки розливалися плями поту. Міністр мав вигляд — цілком звичний для