Читати книгу - "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці — бачив... Не криюсь: ще приятніше. Що ж з того?
Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніше?
Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?
Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...
Пузир. Буде генералом, з звіздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.
Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорить йому — «ваше превосходительство».
Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу і дочки своєї за нього не віддам!
Входе Соня і Калинович.
Ява X
Пузир, Золотницький, Соня і Калинович.
Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.
Золотницький. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрелював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.
Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.
Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!
Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, — труна? Я цього не знала.
Пузир. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось, — мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.
Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!
Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — о!
Золотницький. А голова (показує кулак) — о! Софія Терентіївна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава Богу, є чим копи возить.
Пузир. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда мільйонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.
Калинович. Ви мене ображаєте!
Пузир. І ви мене ображаєте!
Калинович. Чим?
Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.
Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко біднішим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші мільйони старцям, а я візьму Софію Терентіївну без приданого.
Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?
Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, муки, смерті? Ні, так не буде. Скоріше вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)
Ява XI
Золотницький, Соня, Калинович.
Золотницький. Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.
Калинович. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!
Соня. Я цього не ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.
Калинович (до Золотницького). Порадьте!
Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.
Входе Феноген.
Калинович (до Соні). Ходім!
Пішли.
Ява XII
Феноген і Золотницький.
Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я зараз їду і хочу з ним попрощатись.
Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?
Золотницький. Так вийшло.
Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!
Ява XIII
Золотницький сам. Потім Феноген і Пузир.
Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супереки! Третировать його треба, тоді він пом’якшає!
Входе Феноген.
Феноген. Зараз вийдуть.
Золотницький. Що він там робить?
Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.
Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.
Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)
Золотницький. Побачимо.
Входе Пузир.
Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?
Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!
Пузир. Яким родився, таким і помру!
Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив — і почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я — сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.
Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай Бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!
Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. Їдь сам.
Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожій.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Іди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
