Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щойно Корнелія опинилася з протилежної сторони порталу холодний порив морського вітру вдарив їй в лице з такою силою, що ледве змогла на місці встояти. Неподалік попереду під покровом ночі, наче привид, у бентежних темних водах Шейронського моря завмер величезний дракар, щедро всіяний вогнями – світло горіло ледь не в кожному вікні, чулися нерозбірливі крики матросів і воїнів, які зносили до помосту величезні ящики з невідомим наповненням.
– Ми на території Гінксів, – попередив безсмертний, – щойно довантажать усе – вирушимо на Північ.
– Нарешті ми звідси вшиємося! – глибоко й зі справжньою насолодою вдихнув Ірвіс, заклавши руки за голову й заплющивши очі. – Середній світ такий виснажливий. Комахи корчать із себе хижаків і думають, що ми повинні їх боятися.
– Хіба не ти казав, що скучив за пригодами? – поглянув на нього Хродґейр із дивним усміхом.
– Такі пригоди лише принижують мою воїнську гідність, – пирхнув хлопець, розслабившись, а тоді кинув короткий погляд на Еллі, – але вона того була варта.
Дівчина почервоніла й відвернулася (хоч насправді мало що зі сказаного зрозуміла). Очима вона відшукала Вівіан, від чогось мовчазну й невеселу.
– Ти як? – запитала її стиха, поки чоловіки продовжили перекидатися дивними фразами.
– Ми ж не робимо зараз помилки? – невпевнено запитала вона у своєї принцеси. – Що як королі знайдуть нас? Що як вони передумають і захочуть повернути вас і всі ці землі? Покарання може стати жахливішим, ніж за першої вашої втечі.
Корнелія набрала в легені повітря, збираючись відповісти щось неодмінно невпевнено-заспокійливе, однак збагнула, що чужинці стихли. Коротко зиркнула в їх бік і помітила, що ті похмуро витріщаються на них із Вівіан.
– Ці землі тепер володіння Лорда, – гордо проказав Ірвіс, – ваші королі не посміють сюди поткнутися, інакше це призведе до війни, в якій їхня позиція заздалегідь програшна.
– А принцеса Корнелія відсьогодні під моєю безпосередньою опікою, – додав Інґвар владно, при цьому погляд його був спрямований просто у вічі Еллі, – я особисто знищу кожного, хто насмілиться її бодай пальцем торкнутися.
Запанувала багатозначна тиша. Її Високість поки що й гадки не мала, як сприймати всю цю ситуацію, та не до кінця була певною: її справді врятували чи лишень передали, як винагороду, іншому монстру?
Вона важко зітхнула й міцніше притисла до своїх грудей шкатулку. Як же їй хотілося, щоб мати зараз була поруч. Її порада, настанова чи навіть прості слова підтримки стали б у пригоді. Принаймні, бодай якось втішили б.
Дівчина зробила кілька кроків уперед, воліючи хоч на мить відчути себе вільною від будь-кого й будь-чого. Стільки думок і почуттів зараз тривожили її змучене серце, що годі було й уявити. Але тішило душу одне – розуміння того, що це паскудне життя невдовзі залишиться просто жаским спогадом, стане перегорнутою сторінкою в її книзі буття і, з божої волі, більше ніколи про себе не нагадає. А те, що чекає попереду… Корнелії хотілося вірити в краще. Принаймні тому, що поганець не став би її рятувати. Тричі за один вечір.
На плечі Еллі раптом лягло щось важкеньке й тепле. То був товстий плащ на зав’язках, оздоблений білим хутром. Вона перевела здивований погляд на Інґвара, що завмер позаду.
– Дякую! – усміхнулася змучено. – За все.
Чоловік кивнув.
– Знаю, ти зараз почуваєшся розгублено й, мабуть, маєш чимало запитань. Обіцяю відповісти на них згодом.
– Це б полегшило мені життя, – зізналася принцеса, знову повернувшись поглядом до неспокійної водяної поверхні. – Вперше бачу море наживо, – раптом зізналася вона, – схоже на розтоплену ніч, особливо з відблисками вогнів, які нагадують зоряне небо.
– Це не перше й не останнє, що тебе ще здивує, – загадково зазначив Хродґейр, скерувавши задумливий погляд кудись у даль. В його очах у цей момент, здавалося, відбивався цілий бентежний світ з усіма його тяготами й перипетіями. Трохи постояв так, а тоді промовив: – Нам час вирушати. Порталам я не надто довіряю, тож доведеться трохи потерпіти подорож.
– Мені в житті багато всякого доводилося терпіти, – Корнелія сумно поглянула на безсмертного й помітила, як той трохи спохмурнів, тож поквапно додала: – впевнена, це не найгірше.
Вона стомлено всміхнулася й заховала в долоні позіх.
– Мені прикро, – видихнув крізь зуби Інґвар.
– Що? – Еллі не розуміла, за що саме йому прикро, й так і не отримала на своє запитання відповіді.
Чоловік перевів тему.
– Поквапмося! Через кілька хвилин відчалюємо. Ніч буде довгою й безперечно важкою. Тобі потрібно відпочити й виспатися. Прощайся зі своєю подругою.
Корнелія щільніше вкуталася теплим плащем і перевела погляд на Вівіан, яку розважав розмовами Ірвіс. Її Високість не відчувала смутку через цю розлуку, зрештою, надто близькими з цією дівчиною вони ніколи не були. Однак принцесі хотілося залишити за собою останнє слово, щоб прощання з цим життям не здавалося їй обірваним чи незавершеним. Цей острів, ці люди – увесь Середній світ повинен відчути, як вона говорить йому «прощай»; зрозуміти, що в холодній війні двох могутніх королівств проти неї однієї перемога залишилася за нею. Хай ціна за це поки що невідома, нове життя для того й нове, щоб не повторювати старих помилок. Тож Еллі зробить усе, щоб стати вільною і щасливою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З роду старої крові, Анна Мавченко», після закриття браузера.