Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

–  І ти нам пробач, що не сказали одразу, – спокійно відповідає мені Марак.

– За що вона повинна нам пробачити? За те, що намагались вберегти? Що прикривали її дупу від оскаженілої подружки? – зрештою не витримує Ленхарт. Потрібно віддати йому належне, він довго себе стримував.

– Ленхарте! – майже в один голос викрикують Марак з Кераном, а мені стає настільки погано й ніяково, що я просто втікаю й зачиняюсь у першій кімнаті, на яку натрапляю і за прикрим збігом обставин, це спальня господаря будинку. Це я усвідомлюю, коли помічаю його куртку на ліжку.

– Чорт, чорт, чорт!!! – шиплю сама на себе, та виходити зовсім не хочеться.

 Я вмощуюсь у комфортному м’якому кріслі, обійнявши руками коліна. Зрештою Ленхарт має рацію і я не можу винити його за прямоту, навіть, якщо вона робить боляче. У нього є причини для гніву, так само як у мене є причини через які я можу робити помилки.

– Ніко, сонечко, прокинься! – вириває мене зі сну голос Даріуса. Я вскакую із крісла, на якому швидше за все задрімала й помічаю біля себе його постать. Я підбігаю до дверей й намагаюсь їх відчинити, та у мене нічого не виходить. Замок, наче заклинило.

– Керане, Мараку! – гримочу по дверях й кличу на допомогу, та марно. Ніхто не приходить на мої крики.

– Вони тебе не чують, – цього разу голос Даріуса звучить на небезпечно близькій відстані від мене. Різко обертаюсь й втикаюсь обличчям в його широкі груди. Повільно підіймаю погляд й спрямовую його на обличчя своєї смерті.

 Краса Даріуса оманлива й до біса небезпечна. Адже за нею ховається справжнє чудовисько й відсутність душі. Я не бачила жодного хижака, який би виділявся непривабливою зовнішністю. Це частина їх жорстокої природи, якою вони вправно користуються.

– Тобі не варто мене боятись, – пропускає крізь свої пальці пасмо мого світлого волосся. – Ми ж з тобою майже рідні. Я, наче джин, якого ти випустила із пляшки і який готовий виконати будь-яке твоє бажання.

– Я хочу, щоб ти зникнув! – випалюю навіть не подумавши про наслідки сказаних в пориві страху слів.

– Якби ти цього насправді хотіла, мене б тут не було. Ти просто розгубилась. Я ж казав, що тобі не нашкоджу.

– Що тобі ще від мене потрібно? Ти відібрав у мене все. Чому досі мене переслідуєш?

– Відібрав старе, щоб подарувати нове. Тобі не місце серед цих невігласів. Я можу дати тобі значно більше, можу подарувати тобі сім’ю, якої в тебе ніколи не було.

– Олеся була моєю сім’єю.

– Саме тому вона так на тебе чекає. Знаю, що трохи налякала тебе, та такого більше не повториться. Я про все подбав.

– Що ти з нею зробив?! – з острахом дивлюсь в його сірі очі, боячись почути найстрашніше.

– О, ні! Ти не правильно мене зрозуміла. Я навчив Олесю контролювати власні емоції, я підготував її до твого приходу. Тепер вона така, якою ти її знала. Та ж Олеся, тільки тепер вільна.

– Це тепер так називається? Ти зробив з неї таке ж чудовисько, яким являєшся сам. Ти використовуєш мою подругу, щоб підібратись до мене.

– Я й справді залишив їй життя, щоб догодити тобі, та якщо тобі не потрібна подруга я …

– Ні! Не чіпай її!  – майже одразу перериваю Даріуса, адже не бажаю чути те, що хоче сказати. Усвідомлюю, що це вже далеко не моя подруга, та совість не дозволяє вдруге приректи її на жахливу смерть. Знаю, що може бути небезпечною, що швидше за все так і є, та там в лікарні нехай й на кілька секунд, та я все ж бачила свою подругу. Можливо є ще шанс якимось чином її повернути. Вона єдина, хто досі мене пам’ятає. Вона, наче ниточка, яка пов’язує мене з минулим.