Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

– І тобі приємного апетиту.

Стукнувши дверима з усієї сили, я рішуче пішла вперед у пошуках виходу. Мені потрібно якнайшвидше покинути це зміїне лігво. Не треба було слухати Ізумі, а просто тікати звідси з усіх ніг.

– Киріє, куди ви? – як ні в чому не бувало йшов праворуч Ругун.

– Прогулятися.

– Думаю, зараз вам краще відпочити у своїй кімнаті.

– А ти не думай. Краще пошукай Миру. Мені супроводжуючі не потрібні, особливо з собачонок Хайдена.

– Заспокойтеся, – миттю обійшов мене фамільяр господаря замку і перегородив дорогу, – будь ласка.

– З чого це я маю заспокоюватися? – випустила з лівої руки трохи темряви з метою залякування.

– Будьте розумні.

Стримати сміх у цій ситуації було неможливо. Начебто розмовляєш із живою людиною, але насправді це просто універсальна лялька: очі, вуха та руки, окремі від тіла. Ах, так! Ще й рот, що передає волю господаря.

– Я хоч би своєю головою думаю.

– Зараз ви говорите і дієте не думаючи, а коли почуття згаснуть будете шкодувати про те, що накоїли.

– Звідки такі знання в подібної до голема.

– Киріос казав вам, що я не голем, а фамільяр – померла душа, в яку влили сили, щоб вона служила джерелу.

– Померла душа?

– Так.

Якщо Ругун каже правду, то Мира справді може бути Кайлою? Але тоді чому вона не впізнала мене... Темрява мені в печінку! Я ж виглядаю інакше. Отже, ми можемо поговорити та втекти звідси разом!

– Але фамільяр не залишається тією самою людиною. Після смерті пам'ять стирається.

Ось так за одну хвилину можна знайти і втратити надію на щасливе майбутнє. Кумедно.

– Чому ти мені це кажеш?

– Ви так зраділи, ніби дізналися спосіб воскрешати померлих, але дорогих вашому серцю людей.

З якого часу мої думки та почуття можна прочитати в мене на обличчі? Щось я надто розслабилася незважаючи на те, в яке небезпечне місце потрапила.

– Тобі здалося, можеш бути вільним.

– Добре, тільки обіцяйте не залишати замок.

– З чого я маю тобі щось обіцяти?

– Тому що у відповідь я пообіцяю розповісти вам про фамільярів ще більше.

– Про фамільярів? Не про вампірів?

– Наважуюсь припустити, що зараз їх у вашому житті й так достатньо.

– А ти вмієш зацікавити, – похвалила власника білого волосся і дала йому бажане. – Доки не розповіси мені більше про фамільярів, без крайньої потреби територію володінь Хайдена залишати не буду.

– Тоді вдалої прогулянки, киріє, – чарівно посміхнувся Ругун і розтанув у повітрі як це зазвичай робить Ізумі. Є в них щось схоже у жестах та поведінці. Та навіть деякі риси обличчя та колір очей. Не знай я, що вона не може мати дітей, подумала б, що це її кровний син.

Дивно, що при минулих наших зустрічах він не здавався мені таким вже симпатичним, та й подібності до Темряви раніше не помічала. Буде смішно, якщо ця бездітна жінка насправді має хоча б одну дитину, яку вона виносила і народила.

Що за абсурдні думки лізуть мені на думку? Час мені закінчувати з цією темною справою і зайнятися чимось вартим моєї уваги… Можна навіть полюванням на монстрів. Це ж крайня потреба? Крайня! Корисна річ? Корисна. Впевнена, що швиденько парочку найнижчих приб'ю і повернуся. Це ж справа на півгодинки, не більше. Нічого страшного чи непередбаченого не станеться. Он, навіть вікно є неподалік, а там може й дерево. Не опинись там предметів, що полегшують спуск, завжди можна спуститися по цеглинках.

Голос розуму нагадав, що в мене ані зброї, ані потрібного спорядження, навіть елементарного кинжала – й того при собі не було. Про карту і знання місцевості він тактовно промовчав, бо інколи виходить обійтися без них, головне – залишити собі слід, яким можна повернутися.

З урахуванням того, що на мені була сукня зі спідницею-олівцем, цілком очікувано, що навіть забратися на вікно в мене не вийшло. Туфлі на підборах я вже давно відкинула кудись далеко. Ось так руйнуються плани забезпечення людству хоча б тіні ілюзорної  безпеки.

Темрява мені в печінку! Чому останнім часом складається враження, ніби я по дорозі в замок кирія Байса мізки десь упустила? Звідки в мені така легковажність та героїзм? Потрібно з цим зав'язувати та вставляти собі мізки на місце. До речі, для забезпечення здоров'я потрібно також регулярно харчуватись, чого я сьогодні не робила.

Сутінки мене потягніть, може мене покусав хто? Чому я почала ставити себе на задній план і думку інших сприймати як щось вище моїх думок і переконань? Чи це часом не вплив Хайдена? Ні, тут щось інше… Просто хтось непомітно вирішив стати матір'ю Терезою у цьому світі.

Для початку мені потрібно поїсти, а після – зробити якусь пакість. Відновлю сили і як запущу свій генератор ідей. О! І папірці Хайдена можна розкидати коридором на знак протесту. Звучить як гарна ідея!

Спокійно та повільно я пройшла до їдальні. Звичайно, їжі там не виявилося, але де її шукати невідомо. Принаймні мені. Потрібно знайти того, хто знає, але цим «кимось» має бути дівчина чи жінка, адже сильній та незалежній не потрібна допомога чоловіків. Залишається або Мира, або Ізумі, хоча останню я сама попросила піти. Дурепа, що сказати.

Де можна знайти Миру? Зазвичай вона сама приходить, причому тихо та непомітно... Вона теж фамільяр? Тоді ця їхня з Ругуном дивина має пояснення.

Чи приходять фамільяри за покликом? Не знаю, але завжди можна спробувати. У будь-якому випадку, якщо вона недалеко, то почує і прийде своїм ходом.

– Миро! – закричала на все горло. – Ми-и-иро!

Дівчина не з'явилася, проте десь близько пролунав гучний звук наче щось впало, а потім – гучний стогін.

«У замку завівся маніяк чи вбивця?» –промайнуло в голові, змусивши дістати з вази квіти і взяти її в руки як засіб самозахисту. Сподіваюся, у мене вийде оглушити злочинця.

Стогін знову долинув і, здається, з-за краю фіранки, але вже глуше і... не болісно. Ні, можливо, і болісно, але не як під час заподіяння шкоди. І все ж таки потрібно переконатися, щоб потім не шкодувати, що могла допомогти і не зробила цього.