Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

-         Я його приб’ю, - розлючений Давид не заспокоюється і міряє кроками кухню своєї квартири.

-         Не розумію для чого йому це, - сиджу за столом і розгублено спостерігаю за хлопцем.

Він зупиняється і нахиляється до мене. Заглядає в очі.

-         Може ти дала йому повід так думати? – запитує.

-         Нічого подібного, - прищурюю на нього очі. – У лікарні Діма почав говорити про якісь почуття, та я його відшила. Не хотіла більше з ним зв’язуватись.

Повернувшись додому ми ще зустрічались декілька раз. Мій колишній намагався зав’язати стосунки, та у нього нічого не вийшло. Я відчувала фальш в кожному його слові і виходить була права.

-         У лікарні він вперше заговорив, що ви знову разом, - задумано бурмоче Давид, випрямляється і підходить до вікна. Його похмуре обличчя відображається у нічній темряві на склі. – Потім час від часу натякав, що у нього зустріч з тобою. Я думав ви разом.

Давид оглядається на мене важким поглядом.

-         Та яка вже різниця, - змахую рукою, наче неважливу думку. – Що це змінює?

-         Є велика різниця, - гарячково виговорює Давид і підходить знову до мене. Його погляд переповнений емоціями і я затримую подих. – Інакше я б не вагався так довго. Я б приїхав до тебе раніше. Я думав про тебе весь час, бажав побачити, та стримував себе. Не хотів тебе турбувати. Думав, що ти закохана і щаслива.

-         Від коли ти турбуєшся про мої почуття? – цікавлюсь стримано, а в середині все палає від його слів. – Раніше ти брав, що хотів і робив, що заманеться.

-         Від тоді, як ти ховала мене від завірюхи і гріла своїм тілом, - гострий погляд пронизує мене наскрізь. Він знову нахиляється, близько, заглядає прямо в душу. – Навіть після того, що я тобі говорив, як себе вів, ти відчайдушно намагалась врятувати мене. Не залишила. Я ще довго обдумував нашу пригоду і тепер трохи по іншому дивлюсь на деякі речі.

-         Це обнадіює, - ледь вимовляю.

Його губи так близько і мені здається, що він знову мене поцілує. Надіюсь на це. Та він різко відсторонюється і знову задумано крокує по кухні.

-         Я впевнений, - появляється жорсткість в його голосі. – Без мого батька не обійшлося.

-         Чому ти так вирішив? – дивуюсь.

-         Тому що він повністю контролює моє життя.

-         Мені здається ти перебільшуєш.

-         Перебільшую? – підвищує голос і я бачу погляд загнаного звіра. Страх і безвихідь вирують в його очах. – Ти не знаєш його. Це людина звикла до тотального контролю. Він вирішує все, де мені жити, на кого навчатись, з ким спілкуватись. Навіть моя дівчина спершу була узгоджена з ним. З ним нема ніякого компромісу, не в моєму випадку. Видно, ти йому в чомусь заважаєш, якщо надумав таким чином тримати нас на відстані.

Я з жахом дивлюсь на хлопця, котрий здавався мені самовпевненим, господарем свого життя, вільним робити, що хоче. А виходить все навпаки, він не має права на власний вибір.

-         Ти хоч колись пробував йому перечити?

-         Він погрожує залишити мене без нічого, голим і босим на вулиці, - приречено відповідає.

-         Я і не сумніваюсь, - фиркаю зневажливо. – Ніжний хлопчик не хоче покидати золоту клітку. Не марнуй мого часу. Ти якби хотів змінити своє життя, то робив би це. Жалітись не варто. Щоб бути по справжньому вільним треба ні від кого не залежати і будувати своє життя самому.

Давид стоїть нерухомо і дивиться спантеличено на мене, наче вперше бачить. Може думав, що я його пожалію, приголублю, та дарма. Якби його життя було таке нестерпне, то від би зі шкіри ліз, щоб щось змінити. А поплакатись бідній дівчині на важку долю багача, не той варіант. А я його ще й цілувала. Більше не буду.

Я підношусь з місця і тру долонями обличчя. На дворі ніч, втома бере своє після важкого робочого дня.

-         Мені треба додому, - спокійно говорю йому. – У мене був насичений день і я хочу спати.

Мить він просто дивиться на мене, наче збирається щось сказати. Та потім мовчки веде до виходу.

В машині ми їдемо в повній тиші. Давид задуманий дивиться на дорогу, а я на мить закриваю очі. Легке покачування від поїздки навіює дрімоту і трохи дозволяю собі розслабитись. Розумію що заснула, коли прокидаюсь від легкого лоскотання. Розплющую очі. Давид нахилившись наді мною, легко торкається моєї щоки.

-         Ми вже приїхали, - ніжно посміхається.

-         Дякую, що підвіз, - розсіяно бормочу, скидаючи з себе залишки сну.

Збираюсь відчиняти двері, та хлопець хапає за руку.

-         Зачекай, - дивлюсь в його  схвильовані очі, хоч розгледіти їх не так вже просто. Навколо темно, лише блякле світло дворових ліхтарів проковзує крізь вікна машини. – Я хочу знову з тобою зустрітись.

-         Не варто нам цього робити. У тебе є дівчина. Ти забув?

-         Заради тебе я готовий її покинути, - з легкістю говорить Давид і я не знаю радіти його словам, чи хвилюватись. – Мені її нав’язали, як ідеальну пару, вона дочка хорошого друга мого батька. Ти мене хвилюєш, не вона. Ти засіла в моїй голові з першої зустрічі. Не хочу підкорятись чиїсь волі. Хочу зустрічатись з тим, хто мені подобається.

-         А ти запитав, чи я цього хочу, - мої слова, мов холодний душ отверезвлюють його.

Хлопець відхиляється, тіні закривають його обличчя і я не можу бачити його реакції. Та я відчуваю, як він напружився. Можливо я і справді йому не байдужа, та якщо цей хлопець получить мене так просто, то знецінить усе, що може між нами розпочатись. Де гарантія, що я не опинюсь на місці Лари? Я впевнена, колись вона теж йому сильно подобалась.

-         Коли я тебе цілував, ти ще й як не була проти, - починає ще одну спробу і знову нахиляється. Його очі блистять від рішучості. – Тобі ж подобаються мої дотики.

Не запитуючи дозволу, він краде у мене поцілунок. Притискає до спинки сидушки, здоровою рукою пестить шию, долонею спускається нижче. Перші секунди я розгублено корюсь його волі, приймаю його ніжність, насолоджуюсь миттю. Та коли він стає наполегливіший, різко все припиняю. Відштовхую від себе. Не можна йому дозволяти все.