Читати книгу - "Стара хвороба"

Вона гадала, що там Юсуф нарешті покаже себе справжнім деребеєм: верхи на коні, з пістолетом при боці й хлистом у руці він, хизуючись, об’їжджатиме свої безмежні володіння, як принц невеликого королівства, а радісні натовпи слуг вітатимуть його, і вразить гостей блиском свого султанату. Проте нічого подібного не сталося.

Минуло вже багато днів, а Юсуф усе не виявляв жодних намагань зближуватися з нею. Здавалося, йому од того ні гірко, ні солодко. Цілі дні він проходжував своїми лісами й полями, очевидно, й гадки не маючи, що насправді йому годилося б тільки й мріяти про ту щасливу нагоду, щоб залишитися з дівчиною наодинці.

От і зараз він, анітрохи не соромлячись, показував їй портрет дівчини, яку колись кохав. Та ще й не боявся розповідати їй про це, вдаючись у найменші подробиці. Ніби говорив це не дівчині, а приятелю в невимушеній балачці.

Дивно, але саме це наразі збудило в Зулейхи довіру і симпатію до Юсуфа. Вона й собі вже почала прикипати душею й серцем до цих людей і поступово заприязнилася навіть із сестрами Юсуфа. Але нерозуміння між нею та Енісе-ханим тривало й далі. Літня жінка хоча й полюбила Зулейху всім серцем, усе ще трохи боялася її передових думок і, розмовляючи з нею, завжди здавалася схвильованою і зніяковілою, а іноді зовсім замовкала на півслові.

Розділ одинадцятий

За рік померла мати. Зулейха змогла зрозуміти, якою дорогою для неї була ця мовчазна і спокійна жінка, лише коли її не стало.

Тепер дівчина заспокоювалася лише поряд з Енісе-ханим, яка на цілі тижні залишала власний дім і жила у них. В ті дні своєї самотності та неприкаяності Зулейха, не соромлячись, схиляла голову на груди старій жінці і лише тоді відчувала дивний спокій, який давав їй можливість відпочити і притлумлював душевний біль.

Цей рік був найнещаснішим для Зулейхи. Вона бачила, як день при дні підупадає на силі батько, і серце дівчини краялося — вона не знала, що робити і кого кликати на поміч.

Полковник ще більше схуд. Давня рана на грудях завбільшки з вушко голки, яку ось уже кілька років майже не було видно, знову почала ятритися.

Зулейха бачила, що батько, як вертається з казарми, так відразу й лягає в ліжко, тому хвилювалася:

— Тату, ти як собі знаєш, але я вважаю, що тобі треба знову пролікуватися. Хоча б відпустку візьми… Поїдьмо кудись місяців на два. Туди, де ти побув би під наглядом досвідчених лікарів і де зміг би відпочити…

Полковник на те лише посміювався:

— Та де ж я зможу відпочити краще, ніж тут? Де мені лікуватися, якщо не в нашій країні? Тут клімат сухий і жаркий. А коли вже говорити про кваліфікованих лікарів, так і місцеві багато вчилися. І досвіду в них цілком досить.

В інший час, споважнівши на виду, він казав Зулейсі:

— Життя мене багато чого навчило, доню. І я в змозі зрозуміти, що і де в мене болить… І здається мені, ти так за мене боїшся через смерть матері… Але ти не думай, я поки що вмирати не збираюся. Звісно, тіло в мене вже не те, що замолоду. Але я, дякувати Аллаху, ще здатний послужити кілька років і армії, і тобі.

Зулейха пригадала листа, якого вона тими днями написала дядькові. Це була відповідь Шевкет-бею, якого вельми засмутила смерть сестри і який писав, що сподівається побачити поруч любу свою племінницю — це допомогло б йому заглушити горе:

«Батько був навіть зрадів, що ви запрошуєте мене до Стамбула на кілька місяців. Сказав: „Негайно збирайся, Зулейхо. Гадаю, поїздка допоможе тобі розвіятися. А я зможу провести тебе до Мерсіна“.

Ви навіть не уявляєте, як я зраділа. Це ж просто чарівно! Я була в захваті від майбутньої подорожі й відразу почала збиратися. Навіть вас не повідомила, хотіла зробити приємний сюрприз. Думала, ото ви здивуєтеся, коли якось надвечір побачите свою Зулейху: як вона входить до вас у дім із валізкою в руках! Я вам кілька разів писала про Енісе-ханим, матір міського голови. Поки я буду гостювати, вона до нас їздитиме частіше. А якщо попросити, то й пожити залишиться. Вона — господиня в нашому домі в повному розумінні цього слова і, крім того, дуже любить батька. Цього неможливо не помітити. І він говорить те ж саме й запевняє, що зараз почувається набагато краще.

Та все ж у мене душа була не на місці весь час, поки я збиралася. Мені здавалося, що, коли я поїду, батько раптом помре, як і мати. І ні сіло ні впало я починала ридма ридати. Як ви розумієте, в цих безпричинних підозріннях і дивних сльозах мало хорошого. Я теж хвора, але не розумію, від чого моє нездужання. Чи то через важкі потрясіння, що я пережила? Чи щось не гаразд із внутрішніми органами? Не знаю.

Намітили день мого від’їзду. Батько мав одвезти мене автомобілем Юсуф-бея до Мерсіна.

До від’їзду залишався один день, у нашім домі були гості. О пів на третю подзвонили в двері. Дивлюся, аж це батько повернувся. Я здивувалася, бо він ніколи звичайно не вертався у такий час. Я спитала його, що сталося. Він узяв дипломат з документами, який йому через поріг подав слуга, і сказав:

— Нічого, у мене тут термінова робота, попрацюю вдома, до того ж дуже жарко. І працювати буде легше, коли перевдягнуся в домашнє.

Після цієї розмови я повернулася до вітальні, а він піднявся нагору до себе.

Доки я сиділа з гостями, в мене тільки й думки було що про батька. Минуло півгодини, я підвелася і, повільно ступаючи на носках, піднялася нагору, а потім рвучко відчинила двері в його кімнату.

Батько лежав на канапі. Мабуть, він навіть не зміг роззутися, бо був у чоботях. Лише кинув на стілець кітель. Його волосся скуйовдилося, обличчя спотворила гримаса болю. Так і є: у батька стався тяжкий напад.

Коли він почув кроки і зрозумів, що до нього зайшли, то схопився з канапи і розсміявся:

— Злякала ти мене, Зулейхо.

— Чим?

— Просто злякала. Ну й душно сьогодні, правда, Зулейхо? Я ось вирішив прилягти тут ненадовго. Та й задрімав, очевидячки. А тут ти так різко двері розчинила нарозпаш… Розумієш тепер?

— Розумію, тату.

Він відвернувся до столу і, щоб мене обдурити,