Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гей, дядечку! — гукнув я. — Чи туди ми їдемо?
— Шо, сер? — Дивиться на мене, а тоді відхилив ковдру, де вона затуляла йому вухо.
— Різдвяний подарунок із тебе! — я йому.
— Виходить так, хазяїне. Ви піймали мене.
— Ну, цим разом я тобі прощаю. — Я стягнув штани з сітки, добув із кишені четвертака. — Але наступного разу ґав не лови! За два дні після Нового року я повертатимуся з канікул, і тоді начувайся! — Кинув йому четвертака з вікна. — Купи собі щось свято-миколаївське!
— Ага, сер, — мовив він. Зліз на землю, взяв монету й витер об ногавицю. — Дякую, юний хазяїне. Дякую!
Тут потяг рушив. Я виткнувся у вікно на холод, озираюсь. Стоять вони — негр і схожий на кроля мул, — стоять неприкаяно, без руху, без нетерплячки. Важко попахкуючи, потяг почав описувати закрут, і ті двоє поволі зникли з поля зору, разом із тим своїм неприкаяним і вічним терпінням, із незрушною безжурністю. Із цією готовністю, такою по-дитячому незграбною. І заразом яка, одначе, здатність любити без міри, дбати про підопічних, надійно їх оберігаючи та обкрадаючи! А як простодушно вміють вони уникати зобов’язань та відповідальності, що й вивертом цього не назвеш, а як спіймаєш на гарячому — в захваті, відвертому й щирому, будуть від проникливості твоєї, достоту мов спортсмен, переможений у чесному змаганні. А ще (мало не забув) як не згадати незмінної та добросердої поблажливості їхньої до химер білошкірого люду — гейби до збитошних онучат-неслухняників. І весь той день, поки потяг звивався крізь ущелини й по виступах і лиш надсадне пахкання двигуна та скреготливі скарги коліс нагадували: рух уперед триває! — а віковічні гори височіли, розчиняючись у згуслому небі, — весь той день я думав про домівку, уявляв собі нашу бляклу станцію і майдан, де непоквапно товчуться, місять грязюку негри й фермери, де фургони, пакуночки з льодяниками, мавпочки іграшкові, й римські свічки стирчать зі згортків, і в мені усе завмирало й витанцьовувало, мов у школі, коли продзеленчить дзвоник з останнього урока.
Дочекавшись, щоб годинник вибив третю, я розпочинав відлік секунд. Долічивши до шістдесяти, загинав першого пальця; лишалось загнути чотирнадцять пальців… тринадцять… дванадцять… вісім… сім… — і зненацька, прочнувшись, я відчував тишу й незмигну увагу цілого класу й озивався: «Так, мем?» — «А можливо, тебе звати не Квентін?» — сердиться міс Лора. Нова смуга тиші, безжальне неморгання й підняті в тишу руки класу. «Генрі, а нагадай Квентіну, хто відкрив ріку Міссісіпі!» — «Де Сото». На цьому неморгання закінчувалось, однак небавом мені починало здаватися, ніби я рахую надто мляво, то я прискорював лік, загинав іще одного пальця, а тоді вже здавалося, чи не зашвидко, і я вже то вповільню, то знову зачащу. В підсумку я ніяк не спромогався зрівнятися з дзвоником та зрушеною зненацька лавиною ніг, що вчули землю під зачовганою підлогою, — а день мов шиба, неначе скло, що дзеннь! — після легкого, але різкого удару, і все в мені, всередині, витанцьовує. Витанцьовує сидячи. Заклякла у дверях на мить. Бенджі. Реве. Син старості моєї Бенджамін реве. Кедді! Кедді!
«Ось я втечу з дому й не повернусь». Він заплакав. Вона підійшла, доторкнулася до нього. «Не плач! Нікуди я не втечу. Не плач!» Він замовк. Ділсі:
«Коли йому треба, він просто унюшить те, що ти хочеш сказати. Ні слухати, ні розмовляти йому не треба».
«А чи чує він своє нове ім’я, яке дали йому? А лихо, біду чує?»
«А що йому щастя чи біда? Його вже ніщо не зурочить».
«Навіщо ж тоді ім’я йому міняють? Хіба не на те, щоб його безталання підправити?»
Трамвай зупинився, рушив, тоді знову зупинився. Під вікном бачу людські маківки у новеньких бриликах, солома яких іще не виблякла. Поміж пасажирів з’явилися вже й жінки з кошиками ринковими на колінах, а робітничих комбінезонів стало чи не більше, ніж начищених черевиків та накрохмалених комірців.
Сусіда-негр торк мені коліно. «Даруйте!» — вибачається. Я переставив ноги у прохід, випустив його. Тепер ми проїздили попід глухим муром, що відкидав наше гуркотіння нам у вагон, на жінок із кошиками й на чоловіка в закаляному капелюсі, за бинду якого запхнуто люльку. До мене долинув дух води, і я в дірку в мурі уздрів, як блиснула річка, а над нею — дві щогли, й чайка завмерла у повітрі, немов підвішена на дротині поміж тими щоглами, і тут я підняв руку, мацнув крізь тканину піджака листи, що сьогодні написав. Коли трамвай зупинився, я зійшов. Міст розведено — шхуну пропустити. Відводять на стоянку вище по річці, буксир штовхає її в корму, димом пахкає, а от видається, нібито шхуна сама собою пливе, бо ж начебто й не видно як. Голий до пояса матрос скручує на півбаку лінь. Засмага — барви махорки. Інший член залоги, в капелюсі без денця, стоїть за штурвалом. Примарою рухається шхуна попід міст, під тими голими щоглами, а над кормою ширяють три чайки, мов цяці на дротинах невидимих.
Коли міст опустили, я перейшов на той берег і сперся ліктями на поруччя над плотом, де човнова станція. На плоті нікого, двері приміщення зачинені. Вісімка наша веслує тепер лише пополудні, а доти відпочиває. Тінь моста, смуги поруччя, і тінь моя пласко на воді — от як просто, бачте, пощастило мені заманити її, аби нікуди ж не втекла від мене. Футів з півсотні, запевне, а ще коли б чимсь і зверху притиснути, аби й захлинулася. І тінь від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.