Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Але незабаром я зазнав кохання дівочого в усій його ніжності, зазнав його дивних розкошів. Я назву її Гейді. Їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона була в куценькій спідничці. Ми сиділи поруч на зборах Армії Спасіння. Вона не була там членом, як і тітка її, яка сиділа поруч неї з другого боку. Тітка її приїхала із села, де ще не було Армії Спасіння, і з цікавості на півгодини завітала на це зібрання. Луїс теж сидів біля мене й спостерігав. Я певний, що він тільки спостерігав, бо Гейді не була дівчиною в його стилі.

Ми не балакали в ці величні півгодини. Ми боязко поглядали одне на одного і також боязко відверталися, коли наші погляди кілька разів зустрічалися. У неї було ніжне овальне обличчя і розкішні карі очі. Гарні, трохи примхливі уста. Ніс — якась мрія. Вона носила капелюха з широкими крисами, а її каштанове волосся було найкращого відтінку, що мені коли доводилося бачити. І ці півгодини переконали мене, що можна покохати з першого погляду.

Незабаром тітка й Гейді пішли. (На зборах Армії Спасіння кожному можна вільно виходити, коли він схоче). Я більше не цікавився зборами. Почекавши для годиться хвилин зо дві, ми з Луїсом пішли теж. Коли ми доходили кінця зали, якась жінка, глянувши на мене, встала й пішла за мною. Я не буду тут говорити про неї. Вона була з мого давнього товариства у порту. Коли Нельсона підстрелили, він умер у неї на руках, а вона знала, що я його товариш. І вона хотіла розповісти мені, як помирав Нельсон, а я теж хотів це знати. І я пройшов з нею через усю широчінь життя, починаючи з хлопчачого кохання до русоволосої дівчини у капелюсі з широкими крисами, що тільки почало зароджуватися, і назад до похмуро-дикого життя, яким я жив колись.

Дослухавши оповідання, я мерщій кинувся шукати Луїса, боячись, що загублю своє перше кохання, ледве відчувши подих його. Але Луїс зробив усе, що від нього залежало. Її звуть Гейді. Він довідався, де вона живе. Щодня вона проходить повз кузню, де він працює, ідучи до школи Лафайєта та вертаючись звіти. Далі, він бачив її випадково з Рут, іншою школяркою. Ще далі, Ніта, яка продає цукерки в крамничці, подруга Рут. Тепер треба піти до крамнички й запитати Ніту, чи візьметься вона передати записку через Рут для Гейді. Коли з цим пощастить, все, що мені лишається зробити — це написати записку.

І це трапилось. І за півгодини краденого побачення я пізнав солодке божевілля юнацького кохання. Це не найбільше у світі кохання, але можу запевнити, що найніжніше. О, як я його згадую! Жодна дівчина у світі не мала невиннішого за мене хлопця-коханця. За мене, що бачив так багато поганого й жорстокого в житті. Я не знав навіть найпростіших речей про дівчат. Я, кого прозвали Принцом Устричних Піратів, хто усюди у світі вмів поводитись, як подобає чоловікові поміж чоловіків, хто вмів керувати вітрильником, міг, вчепившись у снасть, висіти високо в повітрі, в темряву та бурю, міг зайти до найстрашнішого кишла в приморському масті і встряти у бійку, чи покликати всіх присутніх до шинквасу та почастувати їх віскі — я не знав найпростішого, не знав, що мені робити та що казати цій ніжній маленький дівчинці-жінці в куценькій спідничці, дівчинці, якої безмежна необізнаність з життям дорівнювала моєму, — безмежному, на мою думку, — досвідові.

Пам’ятаю, ми сиділи на лавці на добрий фут одне від одного, а над нами мерехтіли зорі. Ми сиділи боком, спираючись ліктями на спинку лавки. Раз чи двічі наші лікті зустрілися. І весь той час, — щасливий, як можна бути щасливим лише у мріях, вживаючи найделікатніших виразів, щоб не вразити її чутливого вуха, — я все сушив голову, силкуючись здогадатись, як мені треба поводитися. Чого сподівається дівчина від хлопця, який сидить на лавці й намагається зрозуміти, що таке кохання. Чого вона чекає від мене. Чи поцілувати мені її? Чи сподівається вона, що я поцілую її? І коли вона сподівається, а я цього не зроблю, то що вона подумає про мене?

О, вона була розумніша за мене — я знаю це тепер — маленька, невинна дівчинка-жінка в куцій спідничці! Вона вже знала хлопців! І вона підбадьорювала мене, оскільки це зручно для дівчини. Знявши рукавички і держачи їх в одній руці, вона жартівливо докоряючи мені за якісь мої слова, легесенько, але сміливо вдарила мене цими рукавичками по губах. Я майже знепритомнів із радості.

Це була найдивніша подія, що коли траплялася зі мною. Я пригадую легкий аромат цих рукавичок; пам’ятаю, як мені забило дух, коли вони доторкнулися моїх уст.

Тоді прийшли муки сумніву й вагань. Чи повинен я схопити рукою маленьку рученьку, що розмахує пахучими рукавичками, які щойно доторкнулися вуст моїх? Чи насмілитися мені поцілувати її, або обійняти рукою за стан? Чи наважитися ближче до неї підсісти?

Та я так і не насмілився. Я нічого не зробив. Я тільки сидів, закоханий усією душею. Прощаючись цього вечора, я навіть не поцілував її. Пригадую, як другого вечора я вперше її поцілував — великий момент, коли, зібравши всю свою мужність, я зважився. Було в нас не більше, як десяток крадених побачень та, може, разів з десять ми поцілувалися, як цілуються підлітки — коротко, невинно, самі собі дивуючись. Ми ніколи нікуди не ходили вкупі — навіть на денну виставу. І тільки один раз з’їли на п’ять центів цукерок. Але я завжди був цілком певний, що вона кохала мене. І знаю, що я її кохав. Я мріяв про неї більше року, спогад за неї ще досі мені дорогий.

ХІХ

Коли мені доводилося бувати разом з людьми, що не пили, — мені й на думку не спадало випити. Луїс не пив. Ні він, ні я не мали на це коштів. Але найважливіше те, що ми й не мали бажання пити. Ми були здорові, нормальні хлопці, а не алкоголіки. Якби ми були пияки, то пили б, незалежно від того, чи маємо кошти чи ні.

Щовечора, після праці, умившись, перемінивши одяг та повечерявши, ми зустрічалися на ріжку вулиці або в нашій крамничці. Та тепла осіння година минула й почалася негода. Вечорами або дошкуляв мороз, або туман, або дощ, і на ріжку вулиці було вже не зручно зустрічатися. Крамнички не опалювалися. Ніта, або хтось інший, хто торгував за прилавком, ховалися в теплу кімнату за крамничкою, коли не було покупців. Ми не мали доступу до тої кімнати, а в крамниці було так само холодно, як і надворі.

Обміркувавши з Луїсом становище, ми побачили, що вихід лишався один — салун, місце, де збираються люди на бесіду із Зеленим Змієм. Я добре пригадую мокрий, пронизливий вечір, коли ми з Луїсом, тремтячи з холоду, без пальт, бо ми не мали за що купити, пішли шукати собі салуна. В салунах