Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Давид хмикає. Це ж треба. Він від себе навіть не очікував цього. Засовує подушку в наволочку, трусить її там для кращого ефекту.

Цікаво, а вона б йому відповіла?..

Відповіді немає. Бо їх перервали на найцікавішому моменті. Ну не писати ж їй із питанням, що вона взагалі думає на цю тему, правильно? Зайве. І дещо маніакальне. Якби Давиду прилетіло таке питання одразу після побачення, він навряд чи б оцінив його. Не настільки спекотною між ними була іскра, щоб запитання розцінювати як флірт.

Йде квартирою, оглядає, чи все лежить на своїх місцях. Коли прагнення до чистоти переросло в параною, точно Давид сказати не міг. Скоріше за все, десь приблизно за рік роботи в старому і пропахлому сирістю відділку поліції. Жахливий досвід, який чоловік хотів би вже давно забути. Не його це місце — державна установа. Боротися із системою не зміг, знаходитися там — вище за його сили.

Коли шукав роботу, зупинився на приватній охороні бізнесмена. Довго перевіряв його за своїми каналами. Робив це обережно, аби служба безпеки не запідозрила його в шпигунстві. Не знайшов нічого, що зупинило його совість. В особистих справах — порядок. На компанії є декілька судових впроваджень. Але в кого їх зараз нема? Тож Давид, сповнений ентузіазму та віри в роботу на гарного «дядю» перейшов у наймання. І його це цілком влаштовувало. Принаймні тут не було трупів, брудного кабінету та постійного контакту з людьми, у яких рівень IQ міг би змагатися тільки з равликом.

Найкращий друг Давида, Орест, так взагалі був чи не єдиним з оточення, хто щиро підтримував чоловіка. Мама, схильна до дивних стереотипів, які зміцнилися в період дев’яностих років, голосила, що Давид йде до криміналу. Сам Давид у ті часи був занадто малий, щоб гідно оцінити, чи були ті часи настільки жахливими, як про них згадують зараз. Батько на всі благання матері закочував очі, а на запитальний погляд Давида — знизував плечима. Мовляв, ти хлопець дорослий, роби, що хочеш.

А ось Орест із характерною для нього запальністю і емоційністю топив усіма руками та ногами за те, щоб Давид переходив на більш «стерильну» роботу, як він сам це позначав.

— Господи, Давидусю, та ти ж теплична квіточка! Як тебе взагалі пощастило піти на слідчого? Ти ж у дитинстві руки після вулиці по лікоть мив! І крадену черешню в селі замочував на пів години у воді.

— А ти знаєш, скільки в черешні черв’яків? — незворушно відбиває Кравець. — Краще вже замочити її та отримати насолоду з відстрочкою, ніж наїсться на дереві й сидіти потім у невідкладній з ускладненнями.

— Душні-і-і-іла, — співає у відповідь на це Орест кожного разу.

Ну ось такий він, Давид Кравець. З роками тільки душніше. Здається, це називають деменцією. Саме це йому кидала Аріна під час останніх сварок.

Давид стягує із себе речі й нарешті лягає на ліжко. Гарне добротне, з матрацом, за який відвалив купу грошей. Той самий Орест міг годинами бурчати про невибагливість Давида, який живе в хрущовці. Але Кравець дбав про свій комфорт. Інша річ — до поняття «комфорту» в нього іноді входили зовсім дивні речі. Прання щодня — це комфорт. Й ортопедичний матрац — це комфорт. І старе дідове крісло — теж комфорт. А ще комфорт — це смачний омлет із беконом і томатами. І старі пісні з року — теж комфорт. У нього, Давида, було своє розуміння, яке часто не перетиналось із розуміннями інших людей.

Наприклад, Аріна постійно намагалась переконати його, що їсти бекон на сніданок і вечерю — погана ідея. І постійно натякала, що старе крісло ну ніяк не підходить під колір шпалер у кімнаті. Тут Давид навіть знайшов тонку межу консенсусу. Купив простирадло, що вже за думкою Аріни гармоніювало з палітрою стін.

Але навіть його поступливість у побутових питаннях не спромоглася розв’язати всі проблеми. І зберегти стосунки вона теж не в змозі.

Давид перевертається на бік. Дивиться у велике панорамне вікно, за яким місто вже засипає. І хоча він ні чорта не сентиментальний, на мить на чоловіка накочує ностальгія. Жити з дівчиною було приємно здебільшого. Принаймні він не почував себе самотньо. Присутність іншої живої істоти у квартирі викликала затишок і відгукувалась ситим теплим відчуттям у районі сонячного сплетіння.

Ні, повертати Аріну абсолютно точно не варто. Двічі ступати на одні граблі він не буде, та ще й тягнути за собою дівчину. На його досвіді повернення стосунків ще нікого не зробили щасливим.

Собаку чи завести? Звичайно, Аріну вона не замінить — Давид не настільки жахливий цинік, щоб їх порівнювати. Але якщо хтось зустрічатиме його біля порога, можливо, він із більшим бажанням повертатиметься до квартири.

Кого йому радила Соломія? Таксу? Звичайно, він поглядав на добермана чи алабая — величезні собаки, яким він може навіть у квартирі виділити кімнату окрему. Хоча й такса — непоганий варіант. Вона смішна.

Телефон, автоматично переведений у тихий режим через пізній час, безмовно сповіщає про вхідний дзвінок. Давид зітхає і тягнеться за гаджетом, що світиться.

Треба ж. Варто йому згадати про колишню дівчину, як вона йому вже дзвонить. Ось уміє людина відчувати, коли про неї думають.

Трубку бере. Б’ється об заклад, що Аріна дзвонить не просто так. Може, десь її косметичка завалялася чи якусь шпильку посіяла у вбиральні.

Насправді ж чує не виразну мову, а розмитий шум, що зливається в шалену какофонію звуків.