Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Так, — підкидає Рита голову, дивлячись у підлогу широко розплющеними очима, — правильно, я б хотіла...

— Замовкни, — наказую я, намагаючись усі ці свистячі звуки вимовити як цілісне слово.

Рита зустрічається зі мною коротким поглядом і переносить центр ваги на іншу ногу. Вона видавлює із себе бліду посмішку, а я просто розриваюся...

... розриваюся між двома варіантами: крокувати до неї чи кинутися на цього божевільного Корнія?

Якби під ногами опинилася крига, я б кинувся до неї, немов підкоряючись інстинкту.

Але тут, на плитковій підлозі, мої ноги раптово працюють по—іншому, ніби вони розучилися нормально крокувати.

— Артуре, — скривившись, починає реабілітолог, — давай Рита зараз усе пояснить...

— Якого дідька тут відбувається? — практично риком вимовляю я, але біля арени так тихо, що це звучить так само ефективно, як і повноцінний крик. — І швидше, Корній, зараз. Ви там подуріли, поки ми дві години відкатували?

У мене м'язи на цемент перетворюються, а змокле під формою тіло відчувається чужим. Він її забрав, а тепер він її привів, і він її змусив, це що за потворність така?!

— Мені наказано попросити вибачення і я зараз все зроблю. — Рита намагається зробити вдих у той час, поки говорить, і ми з нею разом, одночасно, робимо цей вдих.

Мені він теж потрібен — цей її подих. Але найбільше потрібно, щоб вона подивилася на мене нарешті.

Вона дивовижним чином має ще мініатюрніший вигляд, ніж зазвичай, і я переводжу погляд на тренера-реабілітолога та недоумків, які стоять за його спиною. Корній виставляє руки перед собою, а десь збоку Ципа нерозбірливо бурмоче лайку.

— Жодних вибачень не буде, — відрізаю я. — Немає ніяких вибачень.

— Артуре, послухай...

— Ні, ти послухай, — я ступаю вперед, а Ципа і навіть тренер опиняються раптом поруч, — ти слухай мене уважно, вибачення будуть, тільки, від тебе, так? Правильно я кажу, Корнію? Ти будеш просити вибачення.

— Це все Уланов придумав, — скоромовкою каже інший лікар.

— Тепер плювати, хто це придумав, — киваю я Корнію. — Ти погодився з цим?

— За Жмота такого не було, — бурмоче помічник тренера, поправляючи змокле під кепкою волосся.

Точно, за Жмота подібне було б немислимим, оскільки покійний вісімдесятирічний власник клубу був людиною.

Дуже, шкода, що людина завжди смертна, і саме це сталося з мільярдером, а тепер над "Скалозубами" панує білявий шахрай із гелем у волоссі.

— Відбій, — наказую я Корнію. — Відповідати вже не треба, треба просити вибачення. Ми всі слухаємо.

— Цю бесіду нам варто закінчити в кабінеті Уланова, — втручається тренер і намагається направити мене до виходу, але я швидко нагадую йому, що я...

... я взагалі-то не дуже керований.

— З Улановим ми теж поговоримо, — абсолютно спокійно кажу я, і Ципа, який добре мене знає, ледь не чіпляється мені в лікоть своїми руками—гаками. — Ми зараз із тобою розмовляємо, Корній. Не затримуй усіх. Проси вибачення. У неї.

Вказую на Риту рукою, але реабілітолог не дивиться на помічницю, а відвертається вбік.

— Та я скажу все, — подає голос Рита, — це не проблема. Це всього лише слова.

Не зважаючи на те, що нас оточують десятки людей, які уважно спостерігають за розвитком подій, ми з нею дивимося один на одного, немов знайомимося вперше.

— Досить. Ти нічого говорити не станеш. Корній нас ощасливить. Правда, Корній?

— Хлопці, розходимося, — виставляє перед собою руки тренер, засовуючи під пахву теку, — у справах, по домівках. Зараз усе обговоримо в головного лікаря.

— Ти знав про це? — без зволікання розвертаюся я до нього.

— Заради бога, — тягне Олівер, вказуючи помічникам, щоб вони рухалися. — Це непорозуміння, все вирішимо. Упевнений, такого бути не повинно.

— Такого бути не повинно, — переводжу я погляд на Корнія, — тому ти нам просто тут на особистому прикладі покажеш. Особливо — як треба поводитися з тими, хто залежить від твоєї влади.

Корній починає говорити, смикаючи плечем, але я обертаюся на Риту, бо вона теж подає голос, тільки так тихо, наче її можу почути тільки я.

— Ти дві години тому рабинею мене збирався зробити, — з ледь вловимим глузуванням вимовляє вона.

Я мимоволі роблю крок у напрямку до Рити, бо полум'я емоцій у її очах нібито кличе мене.

— Я запропонував тобі стати рабинею, — підвищую я голос, — саме тому, що ти нею ніколи не станеш, у цьому й жарт.

Спостерігаю як вона робить крок назад, а потім ще один. Я стою як непотрібний залізний стовп, а Рита, мотаючи головою, майже беззвучно каже:

— Мені тут більше робити нічого. Я піду, додому. — Потім її рот ворушиться, бо вона каже мені одними губами: — Вибачте, капітане.

Я зриваюся за Ритою, і цього разу це вона йде спиною вперед.

Я обов'язково придумаю, що сказати, тільки поки що в голові всі думки живцем згоріли: вона віддаляється, все ще дивлячись на мене, а я хочу крикнути тисячу речей одразу.

— Іду додому, я ж сказала! — вигукує вона замість мене.

Переходжу на біг, а мене збоку хапає Ципа і від несподіванки я його різко відштовхую.

— Чувак, не можна, це ж дівчинка.

Можна штовхнути його ще раз: Ципа що, думає, я на неї кинутися збираюся й узагалі здатний заподіяти шкоду? У цьому сраному клубі стався напад колективного божевілля.

І це не "дівчинка" — хоча й бігає як та боягузлива зайчиха, варто мені наблизитися, — це довбаний анігілятор моїх нервових клітин.

І душевних.

І всіх інших, які ще існують.

— Почекай мене! — кричу я Риті й вона нарешті розвертається спиною.

Мене ще й тренер хапає за другу руку, у спробі спрямувати в інший бік.

— Зуб даю, з'ясуємо зараз усе в Іванича.

— Ні, Іваничу ми зараз дещо пояснимо.

І не треба поплескувати мене по плечу, я збираюся наздогнати її. Але Олівер навіть свою дорогоцінну теку впускає, настільки залучаючись до процесу насильницького розвороту мене в бік сходів, що ведуть на другий поверх.