Читати книгу - "Шизґара"

— Люди добрі, всім від Сяви привіт! У нього все тіп-топ: нога в гіпсі, пика подряпана, через поламані ребра сміятися й кашляти не може, але сказав, що на мотоциклі все одно їздитиме.

…Коли повернулися на «п'ятак», вирішили, що час згаяно й слід без зайвого мудрування скупатися у себе в Глинці — тоді в цьому озері ще можна було купатися…

Ввечері, коли Олексій вже провів Лену додому, у її дворі його перестрів Сашко Рибак і повідомив:

— А тебе збираються бити…

— Хто це? — здивувався Олекса.

— А з Лісового масиву.

— З якого це дива? — не в'їхав Алекс.

— Та тут приїхав один, питає: як, мовляв, Свєтка Закринична, вільна чи з кимось ходить… Він, бач, з нею на морі познайомився… А я ж бачив, що ви з нею…теє… Ну, кажу: «Та ні, зайнята, Олексій Дем'яненко з нею гуляє». А він: «Ну, нічого, приїдемо з конторою з Лісового, вломимо як слід — більше не гулятиме». Так що отакі справи.

— Так а що за чувак, як хоч звуть?

Рибак тільки знизав плечима: не спитав, мовляв.

— А нащо ти йому сказав, що я — з нею? — допитувався Алекс.

— Ну, той… щоб не претендував… Що дівчина вже зайнята…

— А, це ти нас сьогодні побачив та й собі вигадав… Так затям, — криво посміхнувся Олексій, — що до Закриничної мені діла нема, гуляю я зі Стрілецькою, а приїдуть битися — що ж, будемо битися, не забздимо. Не того нас тренери вчили!

…У Києві в ті часи одним із найпопулярніших єдиноборств було дзюдо. Кілька років тому мешканці високих московських кабінетів вирішили повернути після тридцяти п'яти років забуття цю японську боротьбу, не надто вдаючись у подробиці, чому та як саме в тридцять сьомому році це бойове мистецтво раптом ураз зникло з неосяжних теренів від Москви до «самих до окраїн».[52] І одразу ж, щоправда, із тридцятилітнім запізненням, розпочав свою тріумфальну ходу кінотеатрами СРСР фільм «Геній дзюдо» великого Куросави.

Для боротьби — не якийсь там килим, як у самбістів, ні — татамі, сучасний синтетичний нащадок рисової циновки! Не просто спортивна форма — дзюдогі, котре невтаємничені звуть кімоно, хоча це зовсім інакший одяг; команди «Хаджіме», «Мате»; оцінки: «Коко», «Юко», Ваза-арі», Іппон»[53] — це все прийшло з іншого життя… От тільки невтямки було майбутнім геніям, що те дзюдо, котрому їх навчатимуть у київських залах, є спортивною, скороченою до конспективної, версією шаленого мистецтва самозахисту, яке демонстрував їм з екранів чорно-білий Сугата Сансіро.

Десь там, на дуже віддалених підступах, була ера «відаків» та контрабандних касет з фільмами про карате й кунг-фу, котрі поки що означили свою присутність в Ю-Ес-Ес-А або у вигляді неймовірних легенд («Один японець голою п'ятою гранітну брилу розбиває»), або чуток про те, що в місті менти розгромили чергову підпільну школу, а тамтешнього сенсея[54] посадили років на десять.

А секції дзюдо були абсолютно легальними й безкоштовними всі до одної, із найкрутішою динамівською включно, хоч там працював найвідоміший тренер Ярослав Волощук, а його учні Новіков і Двойников вигравали тоді переважну більшість міжнародних чемпіонатів.

Процедура запису до секції дзюдо в «Динамо» була дуже простою: «Покажи довідку від лікаря, шкільного щоденника й скільки разів ти можеш відтиснутися від підлоги», — казав тренер. Якщо все побачене він вважав прийнятним, тебе зараховували. Олексій займався там два роки, але останнім часом завзяття почало потроху згасати: тренер його із загальної маси не надто виділяв, кози в золоті не показував, а тим часом в житті з'являлося що далі, то більше цікавенних речей, жертвувати котрими заради синиці в небі бажання потроху зникало. Поки він на всю губу кайфував від особливо солодкої свободи останніх шкільних канікул, від зустрічей з Леною, від можливості хіпувати (тоді це слово означало — вдягатися модно) в нових джинах.

Якби йому хоч раз сказали, ба й натякнули, що в ньому бачать не якогось посереднього спортсмена та пов'язують з ним певні плани… Кількох на збори до спортивного табору на літо взяли, а його — ні. Розпустили разом із рештою секції: гуляй, босото, до першого вересня, до нового навчально-тренувального року. Та чи ходитиме він туди надалі — Олексій остаточно не вирішив, тим паче, що вже надбаних навичок для вуличного бою вистачало з головою.

Рибак подумав: а раптом направду приїдуть — зрозумів, що упоров лажу й вжив заходів: назавтра Олексій побачив у Лениному дворі весь П'ятак. Але з Лісового ніхто не приїхав ані завтра, ані післязавтра — вони не приїхали ніколи, мабуть, був той парубок шнурок і базікало.

17. Легенди великого міста

— На Гідропарк не піду! — рішуче запротестував рудий Котя, аж підскочив і руками замахав. — Куди завгодно, тільки не туди!

— Чому це? — здивувався Сорока.

Гідропарк вважався одним із найбільш пристойних київських пляжів: з питною водою, туалетами, виносною торгівлею, прокатом човнів та навіть з дерев'яними лежаками. Щоправда, займати їх треба було зранку, мало не на світанні, бо потім, як завжди: приходили якісь ловкачі й захоплювали по п'ять штук одразу, накривши їх великими банними махровими рушниками. Хто знає, були це спритники, які займали місце для своїх, чи пляжна мафія, завданням котрої була окупувати всі зручні лежаки, щоб потім поступитися ними на користь особливо нужденних, не забувши при тому справити собі на чай лепту не надто велику… Якщо ти приходив раніше або разом з ними та займав кілька місць, вони, як правило, нічого не говорили, пляж-то був комунальний, і, за великим рахунком, ніякого права на ті топчани, крім нахабної пики, жоден з них не мав.

Хіба що добиратися з Дружби народів на Гідропарк було не надто зручно… Тролейбусом, трамваєм, а тоді ще — через Дніпро — метрополітеном. Або пішки через міст, якщо п'ятака шкода… Та шкурка за чиньбу явно ставала, надто вже переважав цей пляж своїх конкурентів. Але Котя затявся, стояв рішучий, як Давід, що вийшов на бій проти самого Голіафа:

— Якщо ви туди — не піду, навіть з місця не зрушу, хоч стріляйте.

— Тю, блін, Котю, хрін тобі за пазуху й два на ум пішло! — висловив незадоволення Сорока. — Ти що, блін, з дуба рухнув? З якого це ти хера корчиш з себе двадцять дев'ятого панфіловця?

Разюча правда про те, що подвиг двадцяти восьми героїв, котрі мужньо зупинили німецькі танки на Волоколамському шосе біля роз'їзду Дубосеково ціною власних життів, є від початку й до кінця літературним вимислом кореспондентів «Красной