Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

Вона кивнула вартовим і увійшла. Нікому з них і на думку не спало перешкоджати, адже відьми, як і бджолярі чи великі горили, ходять де їм завгодно. Хай там як, літня жінка, що брязкає ложкою по мисці, навряд чи могла б перебувати в авангарді війська завойовників. 

Життя замкового вартового у Ланкрі було надзвичайно нудним. Один вартовий, злегенька спершись на спис, роздумував, чи станеться хоч колись хоч щось, що перерве цю монотонність. Незабаром йому суджено було гірко пошкодувати про власні бажання. Другий став рівніше і відсалютував. 

— Доброго ранку, матусю. 

— Доброго, Шоне, — відповіла відьма і рушила через внутрішній двір. 

Як і всі відьми, Тітуня Оґґ виявляла антипатію до парадних дверей. Вона обігнула замок і увійшла всередину через кухні. Двійко покоївок, що трапилися назустріч, присіли в кніксені. Так само відреагувала і домоправителька, в якій Тітуня наче впізнала одну зі своїх невісток — хоч і не змогла згадати її імені. 

І сталося так, що коли лорд Шельметь вийшов зі спальні, першим, що він побачив, була відьма, яка йшла коридором просто до нього. В тому, що це саме відьма, не могло бути й тіні сумніву: вона була відьмою від кінчика свого гостроверхого капелюха до носаків черевиків. І вона наближалася. 

Маґрат безпомічно скотилася схилом яру. Вона промокла до шкіри й уся замастилася грязюкою. «А коли читаєш ці заклинання, чомусь уявляються чудові сонячні ранки пізньої весни», — гірко подумала вона. До того ж вона забула перевірити, який у біса вид бісової папороті їй потрібен. 

Найближче дерево зросило її водоспадом дощових крапель. Маґрат відкинула з очей мокре волосся і важко опустилася на повалений стовбур, обліплений гігантськими гронами моторошного вигляду бліднуватих грибів. 

Попервах ідея була такою привабливою! Вона покладала на шабаш великі надії. На її переконання, відьма не повинна була діяти сама-одна, аби не трапилося якихось непорозумінь. Вона мріяла брати участь у сповненому мудрості обговоренні природних енергій під величезним повним місяцем, а потім можна було б спробувати відтворити пару-трійку стародавніх танців, описаних у деяких книгах Тітоньки Пташко. Не те щоб зовсім роздягненими — чи, як це мило називалося в книгах, «у небесному вбранні»; Маґрат не мала ілюзій щодо власних форм, а старі відьми, мабуть, востаннє були повністю оголеними ще при народженні. Але, зрештою, це не було конче необхідним. В цьому місці книги також стверджували, що відьми старовини часом танцювали в «сподньому». Маґрат завжди цікавило, що це за «споднє». Можливо, вони так на щось сподівалися? 

Чого вона не чекала, то це зіткнутися з двома дратівливими бабцями, яких навіть у їхньому найкращому настрої заледве можна було назвати ввічливими і які не намагалися навіть зрозуміти суть справи. Авжеж, вони по-своєму виявили ласку до того немовляти, але Маґрат не могла позбутися відчуття, що відьма, яка виявляє до кого-небудь ласку, робить це з глибоко особистих інтересів. 

А чари вони творили так буденно, ніби прибирали в хаті. І не носили жодних талісманів чи амулетів. Маґрат дуже шанувала талісмани та амулети. 

Словом, усе пішло не так. А сама вона піде додому. 

Маґрат встала, щільніше загорнулася в мокру сукню і рушила в оповиту туманом гущавину… 

…аж раптом почула швидкий тупіт. Хтось стрімголов біг через зарості, не турбуючись про те, хто може його почути. Тріск гілля час від часу перекривався дивним глухим брязкотом. Маґрат сховалася за мокрим кущем гостролиста і обережно позирнула крізь листя. 

Це був Шон, найменший з синів Тітуні Оґґ, а металевий брязкіт видавала його кольчуга, що була на кілька розмірів більша, ніж потрібно. Ланкр був бідним королівством, і кольчуги замкових вартових століттями передавалися з покоління в покоління — часто не руками, а на кінчику довгої палиці. Шонова кольчуга надавала йому схожості з куленепробивним сторожовим собакою. 

Маґрат вийшла з-за куща. 

— Це ви, панно Маґрат? — спитав Шон, відкидаючи кольчужного каптура. — Біда! 

— Що сталося? 

— Моя мама! Він кинув її до темниці! Сказав, що вона хотіла його отруїти! Я не зміг потрапити до підземелля, бо скрізь поставили нову сторожу. Кажуть, її закували в кайдани, — Шон спохмурнів, — а це загрожує величезними неприємностями. Ви ж знаєте, якою вона може бути, якщо роздратується. Хай тоді начуваються… 

— Гаразд, а куди ти зібрався? — урвала Маґрат. 

— По наших Джейсона, і Вейна, і Даррона, і… 

— Постій хвилинку. 

— Ох, панно Маґрат, а якщо вони почнуть її катувати? Ви ж знаєте, як вона починає говорити, коли розлютиться… 

— Не заважай, я думаю, — знову урвала його Маґрат. 

— Він поставив до брами і в інші місця своїх особистих охоронців… 

— Слухай, Шоне, будь ласка, стули рот на хвилинку. 

— Коли Джейсон про все дізнається, він герцогові таких випише! Він каже, що давно пора комусь це зробити. 

Джейсон, син Тітуні Оґґ, був молодиком із тілобудовою і — як завжди здавалося Маґрат — інтелектом цілого стада волів. Та яким би товстошкірим він не був, навряд чи йому вдалося б витримати град стріл. 

— Нічого поки йому не кажи, — замислено мовила вона. — Можливий інший шлях… 

— А може, я збігаю по Бабуню Дощевіск? — переминаючись із ноги на ногу, запропонував Шон. — Вона-то знатиме, що робити — вона ж відьма. 

На обличчі Маґрат не ворухнувся жоден м’яз. До цієї миті вона почувалася сердитою, але тепер відчула справжню лють. Вона сильно промокла, змерзла, зголодніла, а цей тип… раніше, подумала вона, я б тут і розревілася. 

— Ой, — зрозумів свою помилку Шон. — Кгм. Я не… М-м-м… 

Він позадкував. 

— Якщо зустрінеш Бабуню Дощевіск, — повільно сказала Маґрат, ніби карбуючи свої слова на склі, — можеш сказати їй, що я все владнаю. А тепер забирайся, доки я не перетворила тебе на жабу. Все одно ти маєш такий вигляд, ніби я вже це зробила. 

Вона розвернулася, підібрала спідниці й щодуху помчала до свого будиночка. 

Лорд Шельметь належав до людей, котрим страждання інших приносять чисту насолоду. Це був його природжений талант, і він його добре розвинув. 

— Ну як нам, зручненько? — спитав він. 

Тітуня Оґґ поміркувала. 

— Кайдани враховувати? — поцікавилася вона. 

— Твої благання не зворушать мене, — заявив герцог. — Я зневажатиму твої облудні умовляння. І повинен попередити, що тебе піддадуть катуванню. 

Заява, втім, не справила потрібного ефекту. Поки герцог говорив, Тітуня роздивлялася підземелля неуважним поглядом туриста. 

— А потім тебе спалять, — додав герцог. 

— Добре, добре, — кинула Тітуня. 

— «Добре, добре»? 

— Та тут же задубіти можна. А що це за шафа з гостряками? 

Герцога затіпало. 

— Ага, — просичав він. — Побачила нарешті? Це, вельмишановна, зветься «залізною дівою». Новинка. Ти близько познайо… 

— А можна подивитися зсередини? 

— Я лишуся глухим до твоїх… — голос герцога раптом упав. У нього почала посмикуватися щока. 

Герцогиня схилилася над відьмою так, що її велике бурякове обличчя опинилося за кілька дюймів від носа Тітуні. 

— Ти пишаєшся своїм холоднокров’ям, — просичала вона. — Але скоро тобі доведеться усміхатися іншою стороною обличчя! 

— У нього тільки одна сторона, — здивувалася Тітуня. 

Пальці герцогині пробіглися розкладеними на візочку інструментами. 

— Побачимо, — пообіцяла вона, беручи кліщі. 

— І не сподівайся, що хтось із твоїх прийде тобі на допомогу, — докинув герцог. Попри холод підземелля, його кинуло в піт. — Ключі від темниці є тільки у нас двох. Ха-ха. Твоя доля стане уроком для всіх, хто розпускає