Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці – неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, у кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. – Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. – Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? – спитав Едді. – Чому ти йдеш?»

– Що таке? – спитав його один із митників. – Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.

Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері – як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, що наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів – з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів – покруч креветки, омара і павука, – вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.

– У тебе що, глюки? – спитав один із митників. – Жучків на стіні побачив, Едді?

Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім’я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці – принаймні поки що, – але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з’явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.

Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.

– Що такого смішного? – спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.

– Уся ця ситуація, – відповів Едді. – Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.

«З тобою все буде гаразд?» – спитав Роланд.

«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».

Не розумію.

Займайся своїми справами.

А. Гаразд. Я ненадовго.

І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, – ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, – і відчув, що душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.

– Хочеш, щоб я повісив там картину? – спитав один із митників.

– Ні, – відповів Едді й зітхнув. – Я хочу, щоб мене звідси випустили.

– Як тільки скажеш, куди подів геру, – сказав інший. – Чи це була кока? – І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.

Через десять хвилин – десять дуже довготривалих хвилин – Роланд раптом з’явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут.

Едді відчув, що він страшенно змучений.

«Зробив свою справу? – спитав він.

«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. – Пауза. – Мені довелося повзти».

Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив’язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.

Поки він дивився, одне зі страхопудал із блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть іще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір’їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.

«Господи Ісусе, – подумав Едді, вражений побаченим. – Ну й ножиці».

– Чому ви весь час озираєтеся? – спитав головний.

– Час від часу мені потрібна протиотрута, – відповів Едді.

– Від чого?

– Від вашої пики.

Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки – закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда – того, іншого – вражав.

«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, – промовив Роланд. – І їх тут так багато!»

– Еге ж, – погодився Едді. – Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але, скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.

По шосе промчала синя машина. Фургон піцерії повернув і під’їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті-решт вони вирішили його здихатися.

«Як щодо дверей? – спитав Роланд. – Може,