Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

ти мусиш буть покірний

всьому, що накажу.

Звелю писати оди…

Поет

(роздратовано перебиває)

Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо)

Осмілюсь довести -

тепер не в моді й ти.

Якби дізнались друзі,

що я молюся музі,

то був би й сміх, і жаль,

попав би я в шпиталь,

неначе божевільний…

Муза

(ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.

Живи собі по моді!

(Зникає.)

Поет

(з одвагою розпачу)

Давно б так!.. я в пригоді

поможу й сам собі,

не пропаду в журбі.

(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)

Нехай вже завтра докінчу…

Чи ще багато - полічу…

(Лічить листки.)

Перечитати б… Страшно щось…

Ну що, як знову «не вдалось»?

Та ні, читати не потрібно,

Воно написано так дрібно,

а тут і світло гасне…

Все до ладу…

(Задумується.)

Прекрасне

убрання справлю їй - муар,-

дадуть чималий гонорар.

Се буде свято їй тепера…

А тая муза, то химера!

То стародавня байка, міт…

(Задумується глибше.)

Чого се на душі, мов гніт?

Так якось… мов оскома…

От, просто перевтома!

Ще й сам собі я заважав,

чогось у думці розважав

про речі давнії, забуті,

хто зна коли й від кого чуті,

і так мене кортіло

їм дати душу й тіло.

Але даремна та жага,

ніхто ж не дасть мені й шага

за ті немодні хрії.

(З болем.)

Та гарні тії мрії.

Такі хороші та здатні,

аж тане серденько в мені!

(Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельно, у радісним блиском в очах.)

Муза

(некликана з’являється і ніжно обіймає поета)

Прости! хоч я не в моді!..

Поет

(палко стискає її)

Без тебе жити годі!!!

10.07.1909

Рудий Хамсін в пустині розгулявся,

Жагою палений, мчить у повітрі,

Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густим полум’ям пекучим.

Якесь весілля дике! Мов сопілка -

Співа пісок, зірвавшися зненацька

З важкої нерухомості своєї,

А камінці на бубнах приграють.

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі

На честь Хамсінові таночки водить?

Щось віє покривалами тонкими,

Так прудко-прудко крутячись у танці…

Якісь таємні вітряні дівчата,

Веселі діти смутної пустині?

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»

І заздро загорнув Хамсін полою

Киреї жовтої своїх танечниць.

Ніхто не сміє бачить їх. Араб

Серед пустині падає додолу,

Як на молитві. «Вже ж! Молись! Молись!

Я давній бог, я той могутній Сет,

Що тіло Озірісове нетлінне

Розшматував і кинув у пустиню.

Ох, як тоді Ізіда заридала». 47

І звеселився спогадом Хамсін,

І вся пустиня мов знялася вгору

І в небо ринула. На жовтім небі

Померкло сонце - око Озіріса -

І стало так, мов цілий світ осліп…

Пустиня дише. Рівний подих, вільний,

Гарячий він та чистий, мов святий,

Пісок лежить без руху золотий,

Так, як лишив його Хамсін свавільний.

Феллах працює мовчки, тихий, пильний,

Будує дім,- там житиме пустий,

Летючий рій мандрівців, і густий

Зросте навколо сад. Феллах - всесильний.

Оази робить він серед пустині,

Лиш не для себе… Он уже він пише

Бігунчик по піддашші… Поколише

Гарячий вітер одіж на людині,

Обсушить піт… і далі по рівнині

Пролине… знов і знов… Пустиня дише.

Тихо. Повітря стоїть нерухоме, як води стоячі.

Закам’янів на бананах широкий порепаний лист.

Ніжні мімози - і ті розгорнули листочки гарячі,

Мліють без мрії…

Ой, звідки се вирвався свист?

Сурмлять у сурми й гатять в різкі тарабани!

Гей, схаменіться! Хто сеї муки хотів?

Їм байдуже! Гучно силу свою англічани

Берегом Ніла несуть, щоб Єгипет почув і тремтів.

Ледве пройшли, як замкнулася тиша за ними,

Наче в таємному храмі велика запона важка.

Пальми поникли покірно гілками сухими, смутними,

Наче на їх налягла невидимого бога рука.

Небо, збіліле від спеки, вже сивіє, мов попеліє,

День до останку згорів і лишилася нічка бліда;

Світла немає, а темрява наче не сміє

В тишу пекучу вступити. Не видно зірок ні сліда;

Так, наче світ спорожнів. Не співа на добраніч пташина.

Тільки безгучно літають великі, чудні кажани,

Гасла неначе розносять, щоб стишилась ціла країна.

Летом своїм оксамитним ще збільшують тишу вони…

Чорна-чорна та глибока ніч -

(Є такі тут погляди жіночі) -

Вітер мчить шалено із півночі,

Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій рідний,

Став палкий, неначе той Хамсін,

Запальний, рвачкий Сахари син,-

Чи давно ж покинув край мій бідний?

Там він по конаючих снігах

Волочив важкі та вогкі шати,

Забирався холодом до хати

І стогнав, мов пугач по лугах.