Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

Солдат промовляв це спокійно і статечно, як звичайно говорять літні селяни. Про Берлін, до якого ще їхати доведеться, він сказав так просто, як, мабуть, говорив на селі, що навесні доведеться сіяти.

Протягом всієї війни пригадував Дементьєв ці слова бородатого солдата. Пригадав їх і зараз. Бої йдуть у Берліні! І хтозна, може, той старий служака зараз стереже які-небудь бочки уже під самим Берліном. І оскільки війна явно закінчується, він, мабуть, уже говорить про весняну оранку.

Дементьєв посміхнувся своїм думкам. У кімнату боязко ввійшла хазяйка.

— Вибачте мені, пане капітан… — Вона злякано дивилася на Дементьєва. — Може, ви мене не зовсім вірно зрозуміли?..

— Я добре вас зрозумів! — з погрозою промовив Дементьєв. — І, будь ласка, не заважайте мені відпочивати.

Хазяйка швидко зникла за дверима. Дементьєв замкнув двері. Включивши передавач, він задумався, а потім безшумним ключем швидко простукав радіограму полковникові Довгальову:

«Я 11–17. Сьогодні опівночі під навантаження стануть два транспорти. Радирую на випадок, якщо не матиму змоги повідомити про їх відплиття».

Якби хтось зараз запитав Дементьєва, чому він засумнівався, що уночі, як завжди, не передасть чергового повідомлення, він не зміг би відповісти. Засумнівався — і все. Якщо хочете, назвіть це передчуттям.

Закривши чемодан і засунувши його під диван, Дементьєв ліг і одразу заснув міцним сном дуже втомленої людини.

Об одинадцятій годині вечора Дементьєв вийшов на вулицю. На нього війнуло ніжним теплом весняного вечора. В темно-синьому небі скупо світилися рідкі зірки. Вологий вітерець з моря холодив обличчя. Дементьєв майже з подивом помітив, що весна вже в розпалі. Він повільно йшов темною вуличкою. Спостерігач гестапо йшов за ним кроків за п'ятнадцять. І знову Дементьєв його не помітив. Пригадалася йому зараз Тамара. Як вона там у далекому своєму Підмосков'ї? Турбується, мабуть, що немає від нього листів. «Не турбуйся, рідна, і жди. Терпляче жди…»

У ворота порту вливалася довга колона солдатів. Вони рухалися майже безшумно. Зрідка дзвякне метал об метал або злетить гостре слово лайки.

Новий пропуск діяв безвідмовно — Дементьєв увійшов у порт одразу за колоною. Ось і причал. Один транспорт уже стояв пришвартований, другий маневрував, підходячи до причалу. Там, у темряві, чути було уривчасті вигуки команди, брязкіт машинного телеграфу, плескіт води…

Дементьєв піднявся на причалений транспорт і, в супроводі помічника капітана, спустився в трюм.

Цей корабель був, очевидно, новий. У трюмі — сухо, чисто, кілька яскравих ламп освітлювали кожний його куточок. Причепитися не було до чого. Дементьєв піднявся до капітана. Неохайно вдягнутий, неголений капітан байдуже вислухав Дементьєва і поклав перед ним суднові документи.

Дементьєв розписався і сказав:

— Ваші трюми в зразковому стані.

— Чого не можна сказати про наш рейх, — відповів капітан і засміявся.

Дементьєв здивовано знизав плечима і вийшов з капітанської каюти. Прямо перед ним стояв Крамергоф.

— Працюєте, капітане Рюкерт?

— Якщо це можна так назвати, — невесело посміхнувся Дементьєв.

— Чого такі похмурі?

— А чого ж радіти? На кожному кроці тобі тицяють у ніс, що Німеччина загинула.

— Наприклад?

Дементьєв очима показав на двері капітанської каюти.

Крамергоф кивнув:

— Спасибі, капітане.

Дементьєв зійшов на причал. Другий транспорт уже пришвартувався, але трапів ще не спустили. Дементьєв ходив вперед і назад перед кораблем, обдумуючи свій несподіваний експромт з доносом на капітана транспорту. «Ні, ні, і зараз я зробив вірно». Після цього Крамергоф віритиме мені ще більше…»

До Дементьєва підійшов Крамергоф, що спустився з корабля.

— Ця брудна свиня не побоялася й мені сказати те ж саме, — мовив він, довірливо взявши Дементьєва за лікоть. — Час, певна річ, важкий, але не вірити — значить, зрадити. Так?

— Звичайно! — переконливо вигукнув Дементьєв.

— На жаль, з цією свинею нічого зробити не можна. Він поведе транспорт з солдатами. Але нічого, ми йому це пригадаємо!..

Дементьєв дивився на Крамергофа майже з відвертим здивуванням: невже він не розуміє, що гітлерівській Німеччині недовго існувати.

На причалі з гуркотом підсовували трапи до другого транспорту.

— Ходімте зі мною, — запропонував Дементьєв Крамергофу.

— Із задоволенням. Заодно побачу, яка у вас робота.

Вони піднялися на транспорт, і черговий матрос провів їх у трюм. Цей корабель був добре пошарпаний. На дні трюму поблискувала вода, а повітря стояло таке затхле, що важко було дихати. Крамергоф закашлявся. Дементьєв наказав матросові покликати в трюм капітана. Незабаром капітан прийшов. Це був богатир з русою кучерявою головою, його могутні груди обтягував чорний светр. Підійшовши до Крамергофа і Дементьєва, він викинув уперед праву руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало озвався Дементьєв. Крамергоф не відповів.

— Ви що ж, капітане, в цьому вонючому хліві думаєте везти солдатів фюрера? — спитав Дементьєв.,,,

— А що я можу зробити? Я справді недавно возив з Данії корів.

— Даю вам, капітане, дві години. Організуйте відкачування води, відкрийте навстіж всі трюмні люки. Он із тих ящиків зробіть настил по дну трюму. Перед вантаженням я зайду перевірити.

— Буде зроблено! — Капітан пішов.

Крамергоф плеснув Дементьєва по плечу:

— Молодець, Рюкерт! Свій хліб їсте не марно.

До трьох годин ночі вантаження солдатів було закінчене, обидва транспорти вибрали якорі й пішли.

Дементьєв поспішив додому. І ось тільки тепер він помітив, що за ним стежать. Це сталося випадково.

… Дементьєв вийшов з воріт порту і пішов вздовж високого паркану. І раптом якась зірка повільно покотилася навскоси по чорному