Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

— Нао хитрий, як ціла орда людей!.. Нао стане великим ватажком уламрів, і жоден ворог не здолає його.

Вони сіли перед вогником, і це нагадало їм рідні печери під холодними зорями біля Великого болота та вогнище, що захищало уламрів своєю силою від багатьох нещасть.

Думка про труднощі довгої путі додому не гнітила їх; коли вони відійдуть од Великої річки, кзами перестануть гнатися за ними, і вони попростують через краї, де блукають самі лише звірі.

Мисливці довго віддавалися мріям. Майбутнє тепер за ними і для них, широке, повне надій і обіцянок. Але, коли місяць почав гаснути на заході, тривога заворушилася їм у грудях.

— Де Гав? — прошепотів ватажок. — Невже він не зумів утекти від кзамів? Чи його спинило болото, чи, може, він ускочив у пастку?

На рівнині все стихло, звірі мовчали; навіть вітер ослаб над річкою і заснув в осиках, чути було лише приглушений плюскіт води. Чи чекати світанку, чи йти шукати товариша? Нао дуже не хотілося кидати Вогонь на догляд Нама. До того ж його лютила вже сама думка про те, що кзами можуть заганяти молодого воїна. Щоб зберегти Вогонь, Нао міг би покинути Нама напризволяще, він навіть мусив так зробити, але якась чудна дикунська ніжність в’язала Нао до товаришів, вони ніби були частиною його особи, небезпека їм так само загрожувала, як і йому самому. Він добре знав, що юнакам легше вскочити в халепу, що їм більшою мірою загрожують стихії та живі істоти.

— Нао піде шукати слід Гава, — сказав він нарешті. — Він залишить сина Тополі стерегти Огонь. Нам не матиме відпочинку; він мочитиме кору, коли вона нагріватиметься; він не відходитиме на довший час, ніж потрібно, щоб дійти до річки й повернутися назад.

— Нам стерегтиме Огонь, як своє життя! — твердо відповів молодий мисливець і з гордістю додав: — Нам знає, як підтримувати Огонь. Його мати навчила цього діла, коли він був ще малий, як вовча.

— Добре. Якщо Нао не повернеться, коли сонце зійде над тополями, Нам побіжить до мамонтів… А якщо Нао не повернеться до вечора, Нам побіжить до уламрів сам…

Він пішов, усе його тіло тремтіло від смутку, і він кілька разів озирався на Нама та на маленьку клітку з Вогнем, слабке світло якої він бачив ще й тоді, коли воно вже давно зникло в місячному сяйві.

Щоб знайти слід Гава, Нао мусив спочатку повернутися до табору людожерів. Ішов він тихше, ніж хотів. Поранене плече пекло під вербовим листом, у голові гуло. Рана дуже боліла, навіюючи смутні думки, що навіть після здобуття Вогню йому доводиться терпіти не менше лихо й небезпеку. З такою думкою прибув Нао до того місця, звідки разом із своїми товаришами помітив табір кзамів. Тоді червоне вогнище забивало своїм світлом сяйво місяця, нині ж табір навівав журбу: вугілля, розкидане Нао, все загасло, срібляста піч укривала нерухомі тіла; чути було лише уривчастий стогін пораненого.

Всі чуття Нао доводили йому, що кзами не поверталися. Він пішов просто на табір. Стогін пораненого припинився; здавалося, що тут були самі трупи. Нао не затримувався, він пішов туди, звідки Гав почав тікати, і там знайшов його слід. Спочатку цим слідом було йти легко, чому сприяла й безліч слідів кзамів; почавшись прямою лінією, він потім відхилявся, крутився поміж горбів, перетинав сам себе, вів чагарниками. Раптом слід зник перед болотом, і Нао відшукав його лише на тім боці. Слід був вогкий. Гав і його вороги мусили тут перебрести.

Перед гаєм із сикомор кзами поділилися на кілька груп. Нао зумів, однак, розшукати Гавів слід і пройшов ще три чи чотири тисячі ліктів. Але тут він мусив спинитися. Густі хмари заступили місяць, а світати ще не починало. Син Леопарда сів під стовбуром сикомори, що росла вже, мабуть, десять людських поколінь. Хижаки відполювали, а денні звірі ще не рухалися, поховавшись по норах, нетрях, дуплах та поміж гіллям.

Нао відпочив. Потім по вершечках дерев попливло холодне, важке й неживе світло осіннього ранку; воно торкнулося виснаженого листу та поруйнованих гнізд, женучи перед собою кволий вітрець, що нагадував зітхання сикомор.

Побачивши це світло, ще бліде, наче попіл вогнища, Нао встав, з’їв шматок сухого м’яса і знову пішов слідом, час від часу нахиляючись до нього. Слід вів його кілька тисяч ліктів. Вийшовши з лісу та перетнувши піщане поле з рідкою травицею й кволими кущиками, слід повернув до місцевості, де в болоті гнили червоні комиші, після чого збіг на гору і почав кружляти поміж горбочків, аж поки не спинився на березі річки, що її Гав, певно, переплив. Нао теж переплив її і після довгої ходи спостеріг, що сліди двох гуртів кзамів простували до однієї точки. Гава могли оточити.

Тоді ватажкові спало на думку, що варто було б залишити втікача на його долю, щоб через одну людину не ризикувати своїм життям, Нама й Вогню. Але ця гонитва дуже розлютила його; крім того, у скроні стукала гарячка і не хотіла гинути надія. І він пішов закінчувати вже розпочату справу.

Крім двох груп кзамів, чиї хитрощі Нао щойно розгадав, треба було берегтися того гурту, який ловив Нама і втратив його слід. Зустріч а цим гуртом таїла особливу небезпеку. Кзами, що втратили слід сина Тополі, мали досить часу на те, щоб зайняти добру позицію, оточити Нао і відрізати йому шлях до відступу, навіть не розбиваючись для облави на окремі групи. Надіючись, отже, на свою прудкість і свої хитрощі, син Леопарда без вагання пішов слідом Гава, інколи спиняючись, щоб