Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Анрі вистрілив у рись, і коли Казан зрозумів це, то почав з гарчанням рватися на ланцюгу, намагаючись дістатися до тіла свого лісового ворога, що корчився від болю. За допомогою жердини й бабішевої петлі Казана дістали з-під вітролому й привели до хижки Анрі. Потім двоє чоловіків, прихопивши цупкого мішка й міцного мотуззя, повернулися, щоб полонити й сліпу Сіру Вовчицю. Решту дня Вейман й Анрі будували міцну клітку з пруття молодих дерев, а коли закінчили роботу, то помістили туди двох ув’язнених.

Перед тим, як у клітку до Сірої Вовчиці посадити собаку, Вейман уважно роздивився зношеного й погризеного ошийника.

На латунній табличці було виритоване лише одне слово «Казан», і дослідник із дивним трепетом записав це у своєму щоденнику.

Від цього дня Вейман часто лишався біля хижки, доки Анрі ходив до пасток. Уже на третій день Пол насмілився просунути між дерев’яними ґратами руку й торкнутися Казана, а наступного дня Казан прийняв із його рук шматок сирого лосиного м’яса. Але Сіра Вовчиця, зачувавши наближення Веймана, завжди ховалася в кутку своєї в’язниці під купою ялицевого гілля. Багатовіковий інстинкт предків навчив її, що людина — смертельний ворог. Однак ця людина шкоди їй не заподіяла, та й Казан її не боявся. Спочатку вона була налякана, потім спантеличена. І от тепер їй уже було цікаво, і що день, то більше. Іноді вона висовувала сліпу морду з-під ялицевого гілля й нюшкувала повітря, у той час, як Вейман, стоячи біля клітки, намагався потоваришувати з Казаном. Але їсти вона не буде. Нізащо! Вейман це зауважив, однак усе одно щодня намагався спокусити її добірними шматочками оленятини й лосиним салом. Минуло цілих сім днів, а вона й не торкнулася до харчів. Вовчиця так схудла, що Вейман міг би полічити всі її ребра.

— Вона здохне, — сказав йому Анрі на сьому ніч. — Буде голодувати до скону, а їсти в цій клітці не стане. Вона хоче лісу, убитої здобичі, свіжої крові. Їй десь два-три роки — застара, щоб її приручити.

Анрі пішов спати, як зазвичай. А от Вейман, занепокоєний почутим, ще довго сидів і розмірковував про своє. Він написав розлогого листа до миловидної дівчини в Норт-Батлфорд. А тоді, погасивши світло, у своїй уяві став малювати її образ в червоній заграві вогню. Йому явилось видиво, де він уперше приїжджає на постій до маленької халупи — тієї самої, де тепер розкинулося п’яте місто провінції Саскачеван. Він знову бачить синяву її очей, велику блискучу косу, розцвілі рум’янці прерій на щоках. Тоді вона ненавиділа його, ненавиділа по-справжньому, він-бо ж тоді любив убивати. Пол тихо засміявся, коли згадав про це. Дівчині вдалося-таки змінити його на краще.

Він устав з ліжка, відчинив тихесенько двері й вийшов надвір. Інстинктивно очі його повернулися на захід. Небо всипали ясні зорі. У їхньому світлі було добре видно клітку. До нього долинув якийсь звук: це Сіра Вовчиця гризла дерев’яні ґрати своєї в’язниці. За мить почулося тихе скавуління. Вейман знав: так Казан оплакує свою свободу.

До стіни хижки була прихилена сокира. Вейман, беззвучно усміхнувшись, схопив її в руки. Його охопило дивне відчуття щастя, і він знав, що за тисячі миль звідси, у місті на Саскачевані, разом із ним тішиться ще одна душа. Він попрямував до клітки. Десяток ударів — і два прути в дерев’яних ґратах були вирубані. Тоді Вейман ступив кілька кроків назад. Першою знайшла прохід Сіра Вовчиця. Вона тінню прослизнула з клітки, але далеко бігти не стала, зупинившись на обпорошеній зорями відкритій місцині й чекаючи Казана. Хвильку чи дві обоє звірів сиділи й дивилися на хижку, а тоді бік у бік вирушили назад до свободи.

Вейман вдихнув на повні груди.

— Тільки в парі й ніколи окремо — аж доки смерть не розлучить їх, — прошепотів він.

Роздiл XII

Червона смерть

Казан і Сіра Вовчиця помандрували на північ, у бік річки Фон-дю-Лак. Вони вже були майже там, коли з півдня до поселення прибув посильний Компанії Гудзонової затоки Жак. Він приніс перші ймовірні відомості про страшну моровицю — віспу. Уже декілька тижнів з усіх усюд повзли поголоски. Одні чутки обростали іншими. Вони надходили зі сходу, півдня й заходу, множилися, доки з усіх боків не почали прибувати Поли Ревіри[13] дикої півночі з правдивими звістками про те, що La Mort Rouge — червона смерть — ішла за ними по п’ятах. Холод великого страху, наче дошкульний вітер, прокотився від меж цивілізованого світу до затоки. Дев’ятнадцять років тому такий же поголос прийшов із півдня, а за ним слідував червоний жах. Острах перед цією моровицею не згладився з пам’яті лісовиків. Про неї скрізь, від затоки Джеймс до озерної країни Атабаски, нагадували тисячі безіменних могил, що їх місцевий люд намагався уникати, наче пошесті.

Час від часу у своїх мандрах Казан і Сіра Вовчиця натрапляли на маленькі горбики, що ховали під собою мертвих. Інстинкт — річ, що була поза межами людського розуміння, — допомагав їм відчувати смерть біля могил, мабуть, уловлювати її наявність у повітрі. Дика кров Сірої Вовчиці та її сліпота давали їй величезну перевагу перед Казаном, коли треба було виявити щось таємниче в повітрі чи землі, чого очі побачити не могли. Щодня після тої страшної місячної ночі на скелі Сонця, коли рись позбавила її зору, два головні чуття — слух і нюх — ставали все тоншими. Саме вона першою виявила наявність віспи, так само, як свого часу була відчула велику лісову пожежу ще за кілька годин перед тим, як це пронюхав Казан.

Казан повів Сіру Вовчицю назад до лінії пасток Анрі. Ішли вони старою, багато днів не ходженою стежкою. В одній із пасток знайшли давно мертвого зайця. В іншій була туша лисиці, що її обшматували сови. Більшість пасток були розкриті, а деякі взагалі припорошені снігом. Три чверті собачої породи, що жили в Казанові, заповзято бігали від пастки до пастки, не бажаючи лишатися на поталу голоду й шукаючи там чогось живого, що можна було б тут-таки злигати. Та Сіра Вовчиця, здається, самою своєю сліпотою відчувала тільки смерть. Кістлява з косою розгойдувала верхівки дерев. Смерть учувала вовчиця біля кожної знайденої пастки. Скрізь була смерть — людська смерть. Її наявність вовчиця вловлювала все сильніше й сильніше. Не витримавши, вона заскімлила й ущипнула Казана за бік. Казан її послухався