Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?

Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.

Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.

- Чому ти став саме архітектором?

- Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.

- Там було страшно?

- Де?

- На війні. Ти ж був там, так?

- Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.

- Яке щастя, що я не бачила війни.

Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.

- Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.

Я відмахнулася:

- Та це я просто поранилася, коли…

- Ні, ні, ні! - Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. - Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.

- Гаразд. - Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло - ні крем, ні пудра.

- Вони - огидні, так?

Здивований погляд.

- Хто?

- Мої руки. - Я зітхнула. - В синіх плямах та ще й…

- Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!

Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.

- Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони - двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго - людина, Марго - жінка, Марго - дитина, Марго - сестра, Марго - співрозмовник, Марго - перекладач, Марго - коханка, Марго - чаклунка, Марго - кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.

Моя рука гладила його щоку - білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Япіднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.

- Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

- Марго!

- Так. - Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

- Чому ти мене не боїшся, крихітко? - Що?

- Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

- А я мушу?

- Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я - страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

- Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

- Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

- А, може, я - з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! - Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

- Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

- А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

- Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти - потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти - потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це