Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Того дня я дізналася, що то є – відчуття польоту. Те саме відчуття вперто з мене намагалася видобути Інна, коли казала: сьогодні гарна ніч, щоб політати. Те саме витягав із мене кліщами Юра, коли казав: ти вже не дитина, щоб чіплятися за чужу спину, сідай на свій мотоцикл і роби те, що роблю я. Те саме витягала з мене навіть мала Варварка, коли впевнено, мовби керувала слухняним конем, стискала Юркові-молодшому праве плече – і він таки повертав праворуч, мені навперейми. Жодного разу не було в мене відчуття польоту під час тих нічних виїздів, але тепер, коли тріпотіли мої строкаті спідниці, я відчувала цей політ, а Михалька бігла попереду, і її строкаті спідниці так само тріпотіли, хоч я й не знаю, чи відчувала вона щось схоже.

Ми сміялися сміхом легким, як тканина. І навіть волосся моє на ці кілька годин перестало бути кволим, а воно завжди таке, скільки його не мий. Тепер воно летіло, ледве встигаючи за моїми спідницями, а я летіла, ледве встигаючи за ними всіма: Михалькою, сміхом, тканинами і волоссям, і разом з нами літало перше осіннє листя. Ми чіплялися до сусідок – і я їх зовсім не боялася! Я брала їхні долоні у свою, розповідала усякі нісенітниці, які лиш спадали на думку, а наприкінці плювала їм у долоню так спритно, що жодна того не помічала.

Вечір обігнав нас усіх: мене, Михальку, сміх, волосся і спідниці – і налетів на нас, мов очманілий хрущ у травневих сутінках. Ми йшли додому найдовшою дорогою, а перед порогом Михалька спинилася, обняла мене і прошепотіла на вухо: «Вибач, дорогенька моя, ми всі такі затуркані, взяли й забули про твій день народження». Я нічого не сказала, хоча насправді мій день народження аж у лютому.

«Не хочеш повертатися? – по-своєму зрозуміла Михалька. – Я теж. Може, й мені поворожиш?»

Я побачила перед собою вогку долоню у світлі ліхтаря.

– У тебе ніколи не буде щасливого кохання, – сказала я.

Долоня ще кілька секунд не рухалась, а потім зникла в темряві. Я знала, що Михалька не вдарить мене, а тільки думає про це, уявляє, достоту як і я.

– За що? – почула я глухий голос.

Я уявила, як Михалька робить це: як по черзі напружуються м’язи її гортані, спочатку високо, на виході, потім нижче, нарешті м’язове зусилля намацує ту точку, де лежить потрібний тембр, бо докір – він має звучати глухо, дзвінкий, тим паче верескливий докір ні з чиїм серцем не годен резонувати. І тільки тоді звук виходить назовні:

– За що?

Це все я теж знала.

Японія – це чарівно.

Так я думав, поки ми з Мамою не побували в Кіото. За настроєм місто здалося мені якимсь дуже холодним. Це несподівано, але так. Може, я надто багато очікував? Кажуть, це один із найвизначніших культурних, зокрема літературних центрів країни. Можливо. Не знаю. Може, якийсь Харукі Муракамі тут і ходить по вулицях, я не бачив, хоча… якщо і бачив, то не впізнав би. Кіото – колишня столиця, знаю. І що? Ще я знаю, що місто здавна славилося гейшами. Якось теж не довелося побачити наживо. Чи все згадав? А, ще найбільша на континенті площа. Про таке і говорити не варт.

Кіото – це таке місто… От є підкреслено мужні чоловіки, є підкреслено жіночні жінки, а Кіото – підкреслено урбаністичне місто. Я не можу назвати іншого міста, у якому це поняття відчувалося б настільки ж концентровано.

Будівлі неоднорідні, дуже. Місцями – сяють чистотою і красою, місцями – вражають занедбаністю і сірістю. Будинки стоять дуже тісно, наче наповзають один на один, а позаяк всі вони відрізняються кольором, фактурою і давністю, часом можна спостерігати, як один будинок між двома іншими ледь дихає, затиснений, напівроздушений. Хоча вулиці й не такі вузькі, як у деяких європейських містах, але транспорт суне суцільною масою, простіше дочекатися чергового затору, ніж зеленого світла.

Бачили три храми – один із золотим верхом, інший – із чорним, а третій – весь якийсь смугастий. Усі три стоять близько один до одного.

Десь у центрі міста ми бачили громіздку скульптуру з кількох людей, що спинами затисли велетенську брилу, схожу на холодильник. Із якого боку не підійдеш – здається, що людей четверо. Насправді їх п’ятеро. Думаю, це і є принцип саду каменів!

Інша скульптура, навпаки, вразила тендітністю. Над фонтаном японські хлопчик і дівчинка, худенькі, як трісочки, тягнуться одне до одного через весь фонтан. Хочуть поцілуватися – і не дістають.

Блукаючи вуличками міста, зайшли до якогось невеликого скверу – дитячого майданчика, а може, й ні. Там стояли зовсім незрозумілого виду невисокі сірі скульптури: наприклад, одна зображувала два вуха, що стояли просто на землі, автономно одне від одного. Чомусь обидва ліві.

Бачили багатоповерховий будинок, увесь зовні і всередині розписаний ієрогліфами. То не було графіті, написи були досить дрібні, однобарвні і трохи недбалі. Стіни, двері… У під’їзді всередині – те ж саме. Наче якийсь божевільний каліграф вирішив викласти на кожній доступній поверхні якусь довгу історію.

Вокзал у Кіото незручний, проте великий. Ще на пероні ми наштовхнулися на чудернацьку скульптуру – бронзового чоловіка, що кудись поспішав із чайничком. Чому чоловік? Я собі гадав, що за чайну церемонію традиційно відповідають жінки. Але хтозна. Із мене сходознавець не дуже.

Усередині вокзалу ми трохи порозглядали барвисті вітражі, але затримуватися не стали. Бачте, у японців, здається, не заведено сидіти на вокзалі. Тому традиційних місць для тих, хто очікує потяга, нема. Нагорі, щоправда, був якийсь зал підвищеного комфорту, але ми туди не пішли, вирішили пошукати якусь забігайлівку. Проходячи до виходу, зауважили невелике відкрите кафе, або ж чайну кімнату. Не знаю, як це назвати. Посередині стоїть велетенська японська чашечка для чаю з отою штукенцією, котрою чайний порошок намішують. Віничок такий, знаєте? Тільки разів у півтораста більший за нормальний. Апетитно – страх. Обідати пішли в інше кафе, у глибині вокзалу. Я взяв собі рису з овочами і сік, а Мама ще й тістечко «Пагода»: складені трикутником трубочки з вишневим джемом і збиті вершки зверху.

Михалька має 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13.

Ольга блукає містом, хоча насправді мала би