Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

«Головою засідання був: Ясновельможний пан Гетьман.

Брали участь: т. в. об. голови Ради Міністрів Василенко, міністр фінансів Ржепецький, міністр судових справ Чубинський, міністр шляхів Бутенко, міністр народного здоров'я Любинський, за міністра внутрішніх справ Вишневський, голова штабу Гетьмана Дашкевич-Горбацький.

За державного секретаря: Палтов.

* Для проведення переговорів з більшовицькими делегатами. – Д. Я.

Уряд державної формації, який впродовж наступних десятків років націонал-соціалістичні та більшовицькі історики звинувачували у всіх смертних гріхах, розпочав свою діяльність з оголошення широкої політичної амністії політичним опонентам. Саме ці опоненти за 7 місяців оголосили очільників УД поза законом, а тих, яких змогли зловити, зарізали просто неба. Це по-перше. По-друге. Уряд працював не просто в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Засідання його починалися, як правило, о 8-ій вечора, а закінчувалися не раніше 3-ї ранку, іноді – під 5-ту годину. І це при тому, що міністри відпрацьовували впродовж дня ще в самих міністерствах! Третє. Уряд не був простою маріонеткою в руках голови держави. Професійне та поважливе опонування гетьманській точці зору на засіданнях було не винятком, а усталеною практикою. Так, наприклад, 2 вересня уряд відмовив голові держави у переїзді до «колишнього імператорського (Маріїнського. – Д. Я.) палацу», оскільки це є «вкрай небажаним для безперешкодної ходи урядової роботи». Четверте. Генеральний напрямок роботи уряду, інтегральний зміст – розбудова правової держави «зверху», без участі націонал-соціалістичних політиканів, без участі громадських організацій, політичних партій та, власне, самого неписьменного та знедоленого народу. Все це не могло не мати значних, якщо не сказати – приголомшливих успіхів, на які спромоглася адміністрація УД. П'яте. Основними проблемами, на яких уряд зосереджував свою увагу, були такі:

– взаємини з окупаційною владою та виконання умов Берестейського миру,

– розбудова державних інституцій та органів місцевого самоврядування, їх кадрове та матеріальне забезпечення,

– організація роботи голови держави,

– розбудова Збройних сил,

– розбудова мережі дипломатичних представництв,

– відновлення правопорядку,

– відновлення економіки,

– гармонізація соціальних стосунків,

– запровадження української мови, національно-культурне будівництво,

– питання православної церкви,

– встановлення стосунків з небільшовицькими режимами на території колишньої Росії,

– встановлення стосунків із переможцями Світової війни.

Семимісячна діяльність трьох урядів Української Держави являє сьогодні неоране поле. Спробуємо прокласти тут декілька борозен.

Перші враження, які в міру ознайомлення з документами набувають сталого характеру – системний, скрупульозний, правовий підхід до відновлення правопорядку на території новопосталої держави. На п'ятий (!) день по її проголошенні, З травня, РМ ухвалила утворити при собі Особливу юридичну нараду для вироблення найбільш важливих законодавчих актів, у т. ч. щодо скликання та роботи вищого законодавчого та представницького органу УД – Сойму. Головою запросили відомого та досвідченого сенатора Диновського, якому делегували право обирати членів наради. Для забезпечення роботи наради відразу виділили 100 тис. карб.[121]

Конрад Конрадович Диновський народився 1863 р. у польській родині. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира, відряджений до юридичної семінарії в Берліні для підготовки до професорського звання по кафедрі римського права. Приват-доцент Одеського університету. Послідовно був мировим суддею м. Одеси, членом Одеського окружного суду, членом Одеської судової палати, юрисконсультом Міністерства юстиції, товаришем обер-прокурора цивільного касаційного департаменту Сенату, юрисконсультом Міністерства фінансів. Брав участь у судових процесах, які завершили російсько-японську війну. В 1905—1910 pp. – приват-доцент Петербурзського університету.

Наукові праці: «Задачи цивилистического образования и его значение для гражданского правосудия» (1893), «Вопросы процессуальной политики в деле вознаграждения судебных приставов» (1903).[122]

З перших днів перебування при владі адміністрація Скоропадського опинилася між Сциллою та Харибдою: необхідністю виконання обов'язків, взятих на себе попереднім політичним режимом у Бресті та відсутністю економічних та/або адміністративних можливостей ці зобов'язання виконати.

Залежність гетьманської адміністрації від командування окупаційної, насамперед німецької, військової влади, принаймні впродовж травня – серпня, є незаперечним фактом. Весь комплекс питань, пов'язаних із взаємодією з її найвищим командуванням – генерал-фельдмаршалом Ейхгорном та генералом Гренером, постійно перебував у фокусі уваги всіх гетьманських урядів. Документи виразно засвідчують – ці стосунки з українського боку дуже важко назвати сервільними. Навряд чи їх можна було назвати і партнерськими, але, тим не менше, уряд УД поводився більш ніж гідно, намагаючись чітко розмежувати сфери компетенції військової та української цивільної влад, врегулювати економічні, але не тільки, стосунки між країнами, визначені Брестською угодою.

Генерал-фельдмаршал Ейхгорн на прийомі у гетьмана Павла Скоропадського, Київ, 1918 р.

До слова, про ратифікацію її гетьман та уряд погодилися лише 10 вересня!

Насамперед, 3 травня, уряд заслухав заяву міністра закордонних справ «про затвердження усіх законновідбувшихся до цього часу договорів та угод із іноземними державами», про «відкликання представників держав», а також мирну делегацію, відряджену до Курська для перемовин з більшовиками. Ухвалили: всі угоди затвердити, представників у Курську, Берліні та Бухаресті «відкликати», а у Відні та Константинополі – «тимчасово залишити». Затвердивши угоди на папері, почали були відшкодовувати