read-books.club » Дитячі книги » Скарб Вовчої криниці 📚 - Українською

Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Скарб Вовчої криниці" автора Лариса Михайлівна Письмова. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 29
Перейти на сторінку:
руками за другий кінець колоди. Зненацька він скрикнув і покотився в канаву.

— Порядочок! — задоволено відзначив шофер, діловито натискаючи важким коліном на шию довгов'язого.

— Ах ти ж!.. Уб'ю!.. — Головня метнувся через борт і потрапив просто в обійми двом дачникам у білих костюмах і солом'яних брилях, які невідомо звідки з'явилися біля машини.

— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — порадив йому шофер.

Глухий крик, хрипіння, коротка боротьба, і Головня, міцно скручений мотузками, витягнувся на землі поруч із своїм напарником.

— Приїхали! — весело сказав шофер. — Доставив у повній справності.

— Спасибі, товаришу!

Один з «дачників» нахилився і швидко обшукав заарештованих. Знайдені у Головні папери він передав комусь третьому, що стояв віддаля, за деревами.

— Завдання виконане, товаришу майор!


СЛІДЧИЙ ВИКЛИКАЄ СВІДКІВ

Томка сидить на передку, поруч з їздовим Семеном, і, сяючи зеленими очима, весь час обертається назад.

— Той водій в окулярах — страшенно вчена людина, — захоплено розповідає вона. — Здається, професор, а може навіть доцент! Шкода тільки, що з себе такий кволенький. «Не можу, — каже, — їх затримати, та й права не маю. Їдьмо краще до міліції». Та як газонув!! А тут з Кленового назустріч нам Петро Трохимович шпарить…

— Тамаро, може б ти якось культурніше висловлювалась?

— Ох, пробачте, Романе Петровичу, я хотіла сказати — їде. Мій професор зупинив машину, а я кричу: «Записку, записку одержали?» Петро Трохимович теж зупинився: «Одержали. А де Сергійко?»

Сергійко, ще трохи блідий, але бадьорий, сидить поруч з Романом Петровичем і, хоч знає вже всі подробиці, зосереджено слухає. «Сергійко, — кажу, — сидить біля Заячого броду у засідці і стежить за злочинцями, щоб не втекли».

«Не втечуть! — потішає мене Петро Трохимович. — Тепер не втечуть, бо ваша записка в надійні руки потрапила».

От ми з твоїм батьком взяли та й поїхали до Заячого броду, по тебе. А тебе там немає… і нікого немає…

«Напевно, Сергійко до табору побіг», каже Петро Трохимович. Ну, поїхали ми до табору… А в мене — повіриш? — отут, на серці. — Томка ляпнула себе рукою з правого боку грудей, — така колотнеча, така колотнеча, що й на місці спокійно не всиджу.

— А ти коли-небудь уміла сидіти спокійно? — посміюється Роман Петрович.

— І раптом, — пропустивши повз вуха зауваження, продовжує Томка, — тебе приносять з лісу непритомного!..

Вона сплеснула руками, і коли б Семен вчасно не підхопив її, напевно, злетіла б з візка додолу.

— Він мене кулачищем по голові стукнув, — хмурніє Сергійко. — Довгов'язий отой…

— Ну, коли б я там була — не дуже стукнув би! — знов обертається до товариша дівчинка. — А все-таки шкода, що не ми знайшли у Вовчій криниці папери інженера Коваля! Правда?

— Нічого, — притамувавши зітхання, мужньо говорить Сергійко. Томка зачепила його болюче місце: проґавити таку можливість! Адже він, Сергійко, вже побував у криниці, бачив поламану лопату, бачив стрілу на стіні і от… Ех!.. Нічого, зате тепер зловили злочинців!

Деякий час їдуть мовчки. Сергійко нерішуче поглядає на Романа Петровича, мабуть, хоче щось запитати, але не зважується.

— Романе Петровичу… — врешті питає він, — ви не знаєте, чи він дуже придирливий, отой слідчий?

Роман Петрович обняв хлопця за плечі.

— А як же ти думав? Він людина грізна, хоч-не-хоч, а доведеться признаватись у всіх гріхах і таємницях.

— Ох, і розгнівається він за те, що ми самі привели отого дідугана до табору, а потім про пригоду біля Вовчої криниці змовчали… Коли б же знати!..

У Комітеті державної безпеки їх ввічливо зустрічає молодий чорновусий лейтенант.

— Свідки у справі Головні і Крона? Дуже приємно. Ви — Мороз Роман Петрович? Сідайте, будь ласка, ось тут. Дяченко Сергій Петрович? Прошу сісти отут…

— Тамара Максимівна Сєдих, — рекомендується Томка. — Мені теж сісти?

— Прошу. Хвилину зачекайте, зараз вас викличуть.

— Не бійся, Сергійку, слідчого, — шепоче Томка товаришеві. — Хочеш, ми зайдемо до нього разом? Я за тебе, як треба буде, постою!

Але викликали їх поодинці.


ОБЛИЧЧЯ «ДІДА ЗАХАРА»

Сергійко нерішуче переступив поріг просторого кабінету.

— Здоров був, слідопите! — привітав його слідчий.

— Товариш Орлов?!! Це ви?

— Як бачиш. Сідай ближче, поговоримо. Як твоє здоров'я?

— Добре. Я вже зовсім поправився.

Сергійко сів на стілець, з повагою поглядаючи на срібні, з блискучими зірочками, погони майора. Подумати тільки, оцей слідчий — той самий веселий, простецький дядько, що так цікавився їхніми карнавальними костюмами! Хоч тепер уже зрозуміло, що не костюми потрібні були товаришеві Орлову в сторожці!..

В цей час до кабінету ввійшов ще один відвідувач — інспектор шкіл Кленівського райвідділу народної освіти Бойко. Привітавшись, він мовчки сів осторонь.

— Тепер, Сергійку, розповідай усе, що знаєш про вашого сторожа. Тільки не поспішай і не махай руками. Розповідай, а я записуватиму.

І Сергійко про все розповів.

— Отже, ти стверджуєш, що сторож і невідомий тобі високий громадянин не випадково зустрілися біля машини? — запитав слідчий, коли Сергійко скінчив свою розповідь.

— Та де там випадково! Ми ж стежили за ними скільки! Ось запитайте в Томки…

Товариш Орлов викликав чорновусого лейтенанта і щось стиха наказав йому.

1 ... 25 26 27 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скарб Вовчої криниці"