Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

— Сідайте.

В цей час до машини вийшов і довгов'язий.

— Куди машина? — недбало запитав він.

— На Білогір'я, — відказав Головня, забираючись у кузов. — А вам, громадянине, куди?

— Та й мені в той бік. Візьмете?

— А чого ж не взяти, аби гроші, — мугикнув шофер.

— Отримаєш! — І довгов'язий поліз до шофера в кабіну.

Біля містка, на повороті, знову запанувала тиша. Тільки десь розпачливо зойкнула дрібна лісова пташина…

— Сергійку-у-у!…. У-у-у…

— Аго-о-о-в!…. О-о-в…

Перекочується лісом луна і знеможено завмирає.

— Безумовно, це ти винен! — прискіпується до Геннадія Яринка. — Нащо ти покинув його самого в лісі? А ще товариш називається!

Бідолашний Генка безпорадно ворушить губами, кліпає рудуватими віями і, безсилий довести цій осі свою невинність у зникненні Сергійка, з гіркотою сопе.

Збентежений Костик мовчки, запитливо поглядає на всіх великими переляканими очима і ні на крок не відходить від Славки. А похмурий Славка зосереджено і діловито заглядає за кожен кущ.

— Від цього місця, — зупинившись, показує Генка. — Він мене послав сюдою, а сам пішов тудою…

— «Сюдою-тудою», — передражнює Яринка. — До ладу розповісти не може! У нас в Артеку…

— Облиш, Яринко, ну чого ти в'їлася в нього? — з досадою спиняє цокотуху вожатий. — Геннадій діло каже: з цього місця нам треба особливо уважно придивлятись, може, помітимо які сліди.

— Аго-ов! Сергійку!..

— Гей, сюди! — радісно кличе з балочки Оля Барабаш.

Віктор Михайлович широкими стрибками збігає вниз і знімає з сучка нашпилений клаптик паперу.

— «Стежте за напрямком. С», — заглядаючи в руки вожатому, голосно читає Яринка. — Що за дурниці? Навіщо йому заманулося водити нас лісом?

— А я ж казав Вікторові Михайловичу, що Сергійко, мабуть, надумав посміятися з нас, — подає голос Генка. — А то — «покинув, покинув!..» Він, може, сам мене покинув!

— Вікторе Михайловичу, підемо далі? — питає Оля.

— Звісно, підемо. До речі, ось і напрямок, — показує вожатий на заломлену гілочку глоду.

Загін продовжує розшуки.

— Знову заломлена гілка! — кричить «кіномеханік» Петрик Сич.

— Зарубка! — гукає Славка. — На осичині ножем зарубка зроблена.

Тривожний настрій поступово змінюється веселою пожвавленістю. Невідомо, що там вирішив ушкварити Сергійко (а він може!), але все-таки — цікаво!

Шукачі виходять на дорогу до Заячого броду. Тут орієнтири зникають.

— Сергійку-у-у-у!.. Ого-о-о-в!..

Мовчання.

— Обшукати навколо! — наказує Віктор Михайлович. — Прочешіть усі зарослі!

— А-а-а!!. — не своїм голосом кричить Генка, мов божевільний, вискакуючи з кущів. На його сполотнілому, в темних бризках ластовиння обличчі невимовний жах. — Там Сергійко… мертвий!..

— Сергійку, друже, що з тобою?

Тремтячими руками Віктор Михайлович підіймає Сергійка з землі. Хлопець тихо стогне і безсило схиляється на груди вожатому.

Живий!!!

Приголомшений загін у німому мовчанні поспішає за своїм вожатим. Тільки Яринка голосно схлипує, втираючи рясні сльози.

Віктор Михайлович майже біжить, не відчуваючи, як заніміли від тягаря його руки, як колюче гілля хльоскає. обличчя.

Ех, Сергійку, Сергійку, гаряча голово!..

Ну, нарешті!.. Тепер уже все найважче лишилося позаду. Ну й проклятий хлопчисько, мало не став на перешкоді!

До ранку вони будуть в Білогір'ї, а там пересядуть на якусь іншу машину, і тоді нехай спробують, пошукають! Довгов'язий запевняє, що за таку велику послугу їх щедро нагородять і допоможуть перейти кордон. Тільки б швидше від'їхати якнайдалі. А там — вони багатії! О, Головня ще поживе на білому світі, ще покаже себе! Вибратися б тільки благополучно з цього ненависного йому краю, де за кожним поворотом дороги очікує небезпека й помста.

Машина, підскакуючи на вибоїнах, швидко мчала вперед, і настрій старого розбійника з кожним кілометром поліпшувався. Ось грузовик вискочив на шосе і, проїхавши трохи, круто звернув до лісу.

— Стій! Стій! — загупав кулаком у кабіну Головня. — Куди завертаєш?

— Об'їдемо краще лісом, — виглянув з кабіни шофер. — Тут, правда, дорога погана, зате спокійніше. На шосе, знаєте, всяко буває, може й автоінспектор зустрітись… — І він хитро підморгнув: знаємо, мовляв, що й до чого!

Що ж, шофер має рацію, — краще триматись далі від людних шляхів. Ну, а коли щось буде підозріле — довгов'язий швидко його заспокоїть.

Машину різко кинуло вбік, і вона мало не перекинулась. Шофер, чортихаючись, вискочив з кабіни, за ним, невідступною тінню, виліз і довгов'язий, тримаючи праву руку в кишені.

— Що там таке? — сердито закричав Головня. — Ти що, хлопче, жартувати з нами задумав?

— Хіба не бачите — колесо в канаву попало, — похмуро огризнувся шофер. — Замість того, щоб лаятись — краще допомогли б.

Він знайшов колоду і почав підводити її під колесо.

— Ану, берись з того боку!

Довгов'язий знехотя нахилився і взявся