Читати книгу - "Векша"

спогорда сердитим поглядом, почав вибирати. В кого ткне пальцем у золотих перснях, то дідок у того так і вп’ється, мов кліщ; мацає з усіх боків, м’язи на руках і на ногах пробує, рота велить розкрити, на зуби подивиться, пройтись штовхне і щось скаже потім огрядному. А той мовчки хитне головою, і полоненика становлять набік.

Векшу найдовше роздивлялися. Веліли камінь великий піднімати, бігати щодуху по дворищу. Навіть огрядний сам його помацав.

Коли ж огляділи всіх, то корсунці з огрядним пішли в одну хорому, а Векшу дідок повів в іншу.

Дивиться Векша — житло світле, охайне, а порожнє. Стіл лише кам’яний на лапах пазуристих, як у звірів, стоїть посередині та лава поруч. У кутку, на золотому полотні, окатий чоловік з борідкою намальований. Ну як живий! Одну руку до грудей приклав, стуливши докупи три пальці, в другій рушничок білий тримає, і на тому рушничкові щось позначено водою чорною. А перед чоловіком тим вогник у риночці скляній горить.

Сів дідок на лаву і почав щось привітно говорити. Та Векша нічого не може зрозуміти, очима тільки блимає. Коли ж дідок промовив “рус”, то молодик аж здригнувся, почувши рідне слово.

— Так, русич, — підтвердив. — З древлянського племені.

Посміхнувся дідок і далі вже казав по-руськи. Розпитував, хто такий Векша, де жив, чим промислував, як до полону попав.

Векша зрадів, усе розказав: і про домівку, і про похід, і про печенігів, і про мандрівку через море — нічого не втаїв. Дідок слухає уважно, хіба що інколи про якусь дрібницю довідується.

Коли ж Векша скінчив свою розповідь, дідок чогось спохмурнів одразу й заговорив уже суворо:

— Тепер послухай, що я тобі скажу. Запам’ятай: ти — холоп, продана людина. Немає в тебе зараз ні роду, ні отчини, ні ймення навіть. Віднині в житті й смерті твоїй сам лише владар твій волен. Схоче він, то пошле тебе довбати з ранку до ночі камінь твердий, мов криця. І будуть тебе наглядачі шмагати нагайками, про сон і відпочинок забудеш. І так весь вік мине, доки не звалишся мертвий біля того каменя…

Похолов Векша. Що слова жаскі, а що голос дідка терном гострим коле.

А дідок, пом’явши хижо пальці, витягнув, мов гусак, до Векші голову, далі веде, страхає:

— Копальні ще є такі під землею, глибші за найглибший колодязь. І туди може послати тебе владар. Там, прикутий до волокуші, колупатимеш і тягатимеш помацки важку землю. Гарячий піт дощем вмиватиме, крижані краплі із стелі морозитимуть. Очі осліпнуть у темряві, вогкість їстиме тіло. І ніколи вже не винесуть тебе з-під землі, ніколи, навіть мертвого, не осяє тебе лагідне сонце!..

Векші дух перехопило, здалося на мить, немовби земля ота страшна на нього валиться.

Подивився дідок на молодика, вдовольнився його переляком, осміхнувся, заговорив уже не так суворо:

— Коли ж ти будеш вірно слугувати владареві свому, головою ладен будеш за нього накласти по слову-загаду його, то він може вчинити й нечуване пожалування: дати тобі харч і питво, яких не знають навіть самі князі твоєї землі. Найсвітліший, найбоголюбивіший благочестивий василевс[44] ромеїв, — урочисто проказав дідок, підвівшись із лави, — зробить тебе своїм… Відповідай, що ти собі обереш?

Довго думав Векша, аж потім одказав:

— Буду слугувати владареві в його раті…

Подивився йому дідок гостро в очі, мабуть, щоб упевнитися, чи щиро він те говорить, сплеснув гучно в долоні.

Одразу вбіг челядник. Дідок сказав йому щось. Узяв той Векшу за руку, привів у мийницю, де вода тепла із стовпів кам’яних текла.

Поки Векша мився, челядник приніс йому новий ратний одяг, сандалії легенькі. Хоч вони й тіснуваті були, той одяг і сандалії, на молодика, та челядник тільки руками розвів, немає, мовляв, у нього просторішого.

Хотів Векша лишити собі сорочку, що Яна дала. Але челядник нагримав, вирвав її з рук і кинув у пічку.

Опісля вивів у двір.

Бранців там уже не було.

Дідок неподалеку проходжувався. Глянув на Векшу, посміхнувся задоволено.

— О-о, який ти!.. Правда, одяг малуватий. Що, більшого не знайшлося?

— Не знайшлося, — кивнув Векша.

— Звісно, досі в ромеїв не було таких здоровецьких воїв. Нічого, я скажу, щоб пошили по тобі. Ну, тепер іди до своїх нових друзів, — вказав на довгу-предовгу хорому. — Відзавтра ходитимеш з ними на вправи ратні, аби став із тебе справжній вой василевса великого.

Попростував туди Векша, відчинив двері й зупинився на порозі: в хоромі повно-повно ратних людей. Ті вгледіли його, почали галасувати, свистіти, реготати, як не сповна розуму.

Далі обступили, ніби диво якесь, той по спині ляскає, той по голові гладить, той одяг обсмикує.

Векша ж стоїть оторопіло і не ворухнеться, не знає, що йому робити.

Та ось підступив до нього один кремезний такий, волоссям аж до очей заріс, мов сам лихий, ударив кулаком у груди й відійшов трохи.

“За що це?” — глянув розгублено Векша на ратних.

А вони регочуть, розступаються в коло, лишаючи Векшу сам на сам із волосатим.

“О, які ж бо недобрі!..” — тужно повів молодик по них очима.

Волосатий утягнув голову в плечі, стиснув щелепи, заходився витанцьовувати перед Векшею: скік, скік, скік… І водночас кулаками мотає. Помотав трохи, потім підстрибнув ближче, знову хотів стусонути в груди.

Впіймав його Векша за руки, здушив їх міцно, як то вдома робив із забіяками.

Одначе волосатий випручався і таки садонув Векшу з усієї сили.

А