Читати книгу - "Векша"

Ой на морі сірі гуси проти води б’ються, А для бідних невільників кайдани куються. Ой злетіли сірі гуси попід самі хмари, А на бідних невільників наклали кайдани. Ой куди ви полинете, гуси-гусенята? Полинемо додомоньку, там, де наша мати. Полетимо-полинемо за поле, за ріки, А вам, бідні невільники, горенько навіки…

Простягнувся Векша на лаві голій, закинув руки за голову, і така туга його оповила! Був і він колись вільний, жив серед людей рідних та милих, ходив куди хотів, робив що хотів. Тепер же загнала його доля в край чужий, невідомий. І чи скінчаться коли ці муки-страждання, чи так і помирати доведеться.

Наступного дня вранці на судно прийшло багато херсонітів. Вони уже самі, без полонеників, вивантажили на берег мішки з зерном.

Відтак лодія попливла далі на захід сонця.

ЦАРГРАД

Минула ціла седмиця[42] подорожі морської.

Через дірку в помості крикнули щось наглядачеві. Він звелів підняти з води весла і, коли лодія зупинилася, відкував усіх од лав.

Вийшли бранці нагору — сонце засліпило їх, аж очі засльозилися.

Змахнув Векша сльозу — лодія їхня в затоці широкій колишеться. Суден навколо багато, і не злічити, ще ніколи стільки не бачив. Люду на березі сила-силенна. Город великий на горі простягнувся. Житла білі, покрівлі золотом сяють.

— Царград! Царград! — впізнали веслярі, які вже були тут з гостями раніше.

Зійшлися докупи, на берег зірко вдивляються.

— Невже Греччина?! — не вірилося Векші.

— Вона, вона… — підтвердив Синко.

Затеплилась у Векші надія: адже ж руські гості вже досі тут, може, якось визволитись пощастить. Хотів було розпитати Синка, як і де шукати своїх, коли б то довелося. Та наглядач уже бичем шмагає, в човен згонить.

Одразу, тільки всілись, повеслували геть від пристані в затоку тиху. Замкнули їх там у кам’яниці підземній.

— От якби дать знати нашим, де ми! — сказав Векша.

— Як же ти даси з оцього ось поруба кам’янистого?

— Не вічно ж сидітимемо тут, колись виведуть. Ось тоді…

— Вивести то виведуть, тільки куди… — скрушно похитав головою Синко. — Або знову до лодії прикують ланцюгами, або під землю пошлють камінь довбати… Не відпустять по-доброму нас ромеї. Хоча й є ото між ними і Руссю уговір, щоб вертати полонених людей додому, та ромеї все одно сокривають наших, бо правди в них стільки, як у жаби пір’я.

— Я однаково втечу додому! — рішуче проказав Векша. — Куди б мене не загнали.

— А чого ж, були такі, що й утікали. Тобі, може, також удасться, молодий, дужий, не те що я… — гірко зітхнув Синко. — Мене якщо й викупить гість знову, то радості в тому мало. Відтоді вже я навік його холопом стану. Лише й утіхи, що, може, вдома загину, а не на чужині…

Запала довга мовчанка.

Перший порушив її Синко. Він поклав руку Векші на плече, пораяв:

— Печалитися ж нам отак не слід, бо сказано — журба сорочки не дає. Треба мислити, як вирватись звідсіль. Отож, коли пощастить-таки комусь, своїх шукайте в Царграді біля церкви святого Мами. Там завжди наші гості зупиняються. Дають їм ромеї житло, харч, а як одпливають додому, то ще й вітрила та укоті[43] для лодій.

— І все оте задаром? — здивувався Векша. — Чого ж бо гості такі лихі на ромеїв, усе їх гудять?..

— Еге, “задаром”… Дали б вони, коли б то їх не присилував князь Олег, як став з дружиною своєю під Царевим городом. Вони радніші б не пустити на торг до себе наших, але ж несила їхня. Півсвіту вже царі ромейські держать у покорі, а ось Русі бояться…

— А як гостей наших не буде в Царграді, куди тоді можна подітись?..

— Було таке, що утікав дехто й до Болгарії, а то дожидався гостей на Дунаї біля моря. Але там, кажуть, важко гори високі перелізти, треба стежки знати. Стоять вони, ті гори, на самісінькому краю землі ромейської. Перейдеш їх — і вже Болгарія…

Дали корсунці перепочити полоненикам, щоб у них на руках пухирі, натерті веслами, загоїлись, і повели їх кудись по дорозі, мощеній каменем.

Назустріч колісниці гарні, наметами від сонця покритії, гуркочуть. Всюди люди в одягу барвистому снують. Обабіч дороги житла деревами рясними обсаджені.

Підійшли до муру високого, п’ятеро хіба стане одне на одного, щоб через нього заглянути. Біля воріт сторожа чатує в шоломах гребенястих, в нагрудниках, наколінниках крицевих, з щитами круглими й сокирами довгими.

Сказали сторожі щось корсунці, вона розчинила ворота, пропустила.

Двір, як поле, широкий, мурами звідусіль огороджений. У ньому люди ратні, кінні й піші, рядами стоять. По боках хороми довгі. За хоромами гай густий, а в нім просвічує куляста золочена покрівля терема якогось великого.

Залишили корсунці полонеників з наглядачами у дворі, самі в хороми пішли. Побули там довгенько й повернулися з двома чоловіками; один ще молодий, але огрядний з себе, в довгім червонім одязі. Другий — дідок, недолугий, з перекошеними плечима, в ногавицях вузьких, смугастих і в сорочці білій.

Підступив огрядний до полонеників, обвів їх