Читати книгу - "Червоне доміно"

— Кого ви більше не бачили?

Доктор Козель здригнувся, коли за його спиною зненацька пролунало це запитання лейтенанта Швенка. Ніхто не чув, коли він зайшов, і ніхто не знав, як довго він уже стоїть за нами.

— Немає доктора Райнгольдса. Усі наші співробітники тут, лише його немає.

— І ви не знаєте, де він може бути?

— Ні.

— Я повідомлю про це товариша Гайєра. А втім, хтось хотів поговорити з ним. Це були ви, докторе Козель?

— Так, я.

— Товариш Гайєр не має зараз часу. Що трапилось?

— Ви знаєте, що в неділю кран уперше буде показано широкій громадськості. Вже багато тижнів ми працюємо понаднормово, щоб устигнути. Учора ми провадили випробування навіть уночі. А тепер ми мусимо сидіти отут, як дурні, і марнувати час. Невже справді не можна все це влаштувати якось інакше?

Лейтенант Швенк відповів не зразу. Лише після тривалої паузи він неквапливо підняв руки і тримав їх так, щоб усі ми могли добре розгледіти їх. Це були широкі, дужі руки робітника, і зразу видно було, що такі руки можуть енергійно взятися за діло.

— Рівно два роки тому, рахуючи від сьогоднішнього дня, — сказав він, як завжди, неквапливо й статечно, — я був ще електрозварником. Я знаю, як почуваєш себе, коли треба закінчити роботу до певного строку і щось стає на перешкоді. Я добре знаю це. Тим-то я розумію, як вам прикро, що доводиться чекати. Але інакше ніяк не можна Я прошу вас зрозуміти це. Трапилось убивство, і якщо до неділі ми не розкриємо цієї справи, то кран не буде показано на ярмарку. І тоді, можливо, у нас буде ще один труп.

Докторові Козелю кров знову вдарила в голову. Але цього разу пояснювалося це не його холеричним темпераментом. Цього разу причина була зовсім інша. Зельхов почав збентежено протирати свої окуляри, хоч вони були зовсім чисті. Ніхто не промовив ані слова. Та й що тут можна було сказати? Принаймні я цього не знала.

— Отож, я попрошу, — вів далі лейтенант Швенк, — доктора Козеля пройти до нас і дати свідчення. Фрейлейн Горм!

— Прошу?

— Ви, будь ласка, теж ідіть з нами.

Це прозвучало так несподівано, що я здригнулася. Хоч Гайєр і сказав, що, можливо, він ще раз покличе мене, я вважала це просто пустою фразою. А тепер у мене не було часу на те, щоб розмірковувати, що б міг означати цей виклик. Доктор Козель уже рушив до дверей, і мені не лишалося нічого іншого, як піти слідом за ним.

Ні в сто третій кімнаті, ні в кабінеті Цибульки Гайєра не було.

— Пройдіть, будь ласка, до кабінету доктора Козеля, — сказав мені Швенк. — Там чекають на вас.

В кабінеті сиділи Гайєр і якась бліда жінка середнього віку. Хоч я ніколи в житті не бачила її, проте одразу догадалася, хто це. Жінка плакала. Вона не схлипувала й не голосила, але сльози все текли й текли по її обличчю; про носову хусточку, зібгану в руці, вона, здається, забула.

Побачивши мене, Гайєр підвівся і жестом попросив підійти ближче.

— Це фрейлейн Горм, пані Цибулька, — сказав він. І потім, звертаючись до мене: — Пані Цибулька хотіла познайомитися з вами. Вона чекала дві години, щоб поговорити з вами. — Голос його звучав не так вільно й невимушено, як завжди. Здавалося, щось ніби застряло у нього в горлі, і він мусив раз у раз відкашлюватись. — А тепер я залишаю вас самих. Якщо я буду потрібен вам, будь ласка, покличте мене. Я буду тут, поряд.

Двері тихо зачинилися.

Пані Цибулька підвела голову.

— Це дуже мило з вашого боку, що ви прийшли. Але… — вона запнулася, — але тепер це вже ні до чого. Краще я піду додому.

— Почекайте хвилинку, — попросила я. — Гадаю, ми все-таки повинні з вами поговорити. І саме тепер.

Я й сама не знаю, чому так сказала. Бо насправді я боялася цієї розмови. Учора така розмова була б лише неприємна, але сьогодні — принаймні для мене — вона була просто мукою.

— Ви… ви любили його?

— Ні.

— Ні?

— Ні, я не любила його. І я ніколи не давала йому ніяких надій. Але він не хотів зрозуміти, що я ставлюсь до нього байдуже.

— Він хотів одружитися з вами.

— Я сказала йому, що це цілком виключено.

Пані Цибулька рано постаріла, однак колись вона, видно, була вродлива. І тепер ще вона могла б виглядати привабливішою. Для цього їй треба було лише зробити гарну зачіску і побувати в косметички. А з цією старомодною короною з кіс на голові, заплакана й пригнічена, вона виглядала не менш як на сорок років. А тим часом я була переконана, що їй не більше, як тридцять п ять. Я могла б багато чого сказати їй, але до чого тут слова? Еріх Цибулька мертвий, і разом з ним померло все, що мучило цю жінку. Я знала, що фактично їхній шлюб уже давно перестав бути шлюбом і що лише чудо могло б знову прив'язати їх одне до одного.

— Ви хотіли просити мене, щоб я дала йому спокій?

— Не знаю… а втім, певно, саме цього я й хотіла.

— Ви чекали тут дві години?

— Так.

— Прошу вибачити мене. На жаль, я виходила, а потім…

Сльози у неї вже вичерпалися. Вона підвелася з стільця, підійшла майже впритул до мене й схилилася наді мною.

— Я вже говорила про це з молодим комісаром. Але одне я йому не сказала.

— Що? — спитала я насторожено.

— Я хотіла вас просити не лише про те, щоб ви дали йому спокій. Про