Читати книгу - "Чорний вовк"

— Скільки родин тут живе? — спитав він, показавши пальцем на півколо.

Капітан почав називати сім’ї лісорубів.

— А втім, абсурд, — раптом зупинився він і глянув на підполковника.

— Нічого абсурдного на світі не буває, — перебив його підполковник, і обличчя його стало кам’яним. — За стільки років ви повинні б уже це знати.

— Добре. — Капітан проковтнув образу. — Тут дев’ятнадцять родин.

— Родин?

— Ні, — виправився капітан. — Є й одинаки. Здається, троє.

— Я не люблю слова «здається».

— Троє, — впевнено повторив капітан.

— Товаришу підполковник, наші поранені уже в лікарні, — радісно вигукнув радист.

Підполковник усміхнувся. Хоч тут ніби все гаразд.

— Тримайте зв’язок! Доповідайте про все, що трапиться в лікарні. Продовжимо, товариші…

— Отже, дев’ятнадцять підозрілих…

— Привезіть їх усіх сюди. Негайно. Це надзвичайна подія, а в мене завжди псується настрій, коли я не знаю кінця. Бо часто такі справи кінчаються погано.

— Привезти всіх?

— Тільки чоловіків. Жінки можуть подивитися на неї завтра в моргу.

Світловий еліпс почав розповзатися на всі боки — роз’їжджалися військові машини. На місці лишилися тільки техніки, спеціалісти і командирська машина. У техніків були свої ліхтарі. Та не минуло й години, як тут знову зібралося більше двадцяти чоловік. Деякі лісоруби не встигли й умитися. Вони були похмурі, але ніхто не сердився. Усі знали про труднощі життя на кордоні і вміли зважати на них.

— Дивіться на обличчя! — прошепотів підполковник. Світло спрямували вище. Тільки ліхтарі техніків освітлювали мертву. Вони тихо гуділи.

Лісоруби виходили з темряви і мовчки віталися. Для них офіцери не були якимись високими особами, що їм треба виявляти особливу пошану. Певно, жоден з цих офіцерів не зумів би звалити двадцятиметрову сосну. Вони підходили до мертвого тіла, знімали шапку чи просмолений капелюх. За ці роки вони бачили стільки мертвих, що це їх не лякало. Байдуже вдивлялися в обличчя, і було видно, — їм однаково, хто тут лежить. Вони дуже стомилися за сьогоднішній день, але, знаючи, що це надзвичайно важливо, хитали головами: не знаємо. Не сердились, що їм не дали довечеряти і тепер вони мусять стояти під дощем. Все одно лісник їм завтра трохи припише — він же розуміє.

— Тепер уже нічого, — розповідав бригадир Грюнфельд, мішаючи чеську мову з німецькою, та це нікому не заважало. — От рік тому бували тривоги! Мусив вставати опівночі і бігти на допомогу…

— Мусив? — усміхнувся підполковник. Він міг усміхатися і водночас уважно вивчати обличчя, які з’являлися в колі світла.

— Ну, не мусив, — пробурмотів Грюнфельд, — aber was kann man machen?[5]

Один лісоруб опинився біля капітана. Штовхнув його непомітно ліктем.

— Є непоганий самогон, — мовив він. — По-моєму, градусів вісімдесят.

Капітан примружив очі.

— І його можна пити?

— Я п’ю, — відповів лісоруб, теж трохи примруживши очі. — А цей підполковник мені подобається. Що, як я його теж покличу?

— Краще не треба, — сухо засміявся капітан. — Подивись, Бовзку, йдеться про он ту жінку, — він показав на мертву. — Підстрелила двох моїх хлопців. Спитай у товаришів, добре?

— З них її ніхто не знає, — заперечливо махнув рукою лісоруб. — Ви ж розумієте, ми тут усі давно знайомі один з одним.

Капітан кивнув. Він не вірив у цю десятикілометрову теорію. Тут стояли хороші люди з чесними очима. І даремно освітлювали ліхтарями їхні обличчя. Йому було соромно за це, він знав, що лісоруби не такі дурні, щоб не зрозуміти, навіщо це робиться.

Підполковник підсів до нього.

— Ніхто з них? — спитав він і сам собі відповів. — Звичайно, з них ніхто.

— З цих ніхто, — погодився капітан. — Я ж їх усіх добре знаю.

— Знаю! — Підполковник підняв голову. — Знаю — це велике слово.

Тут були словаки, реемігранти з Румунії, старі лісоруби — німці, яких війна навіть не торкнулася, вони просто не помітили її; троє чехів, двоє сімейних і одинак Бовзек, який розлучився з дружиною, вірніше, вона просто втекла від нього, і капітан добре знав чому і не судив її: тут вона була весь час сама. Молодій жінці хочеться піти кудись на танці, а він прийде стомлений після цілоденної роботи, впаде на ліжко і враз засинає.

Лісоруби стояли ніби закам’янілі.

— Отже, маємо дев’ятнадцять підозрілих, — зітхнув майор.

— Я б теж, — підполковник сів на повалене дерево і закинув ногу на ногу, — поставив на будь-якого з них. Бо нам жилося б надто добре, товариші, якби в кожного з нас на лобі було написано, що він зробив або що хоче зробити. — Він замислився. — А втім, ні. Що б то було за життя, якби з нього зникли всі несподіванки! Людина завжди цікава тим, що може нас чимось здивувати. Ну, досить, не люблю філософствувати.

Він устав з дерева. Усміхнувся до капітана.

— Був такий Муцій Сцевола. Той міг спокійно покласти за когось руку в вогонь. А ви б поклали за них у вогонь руку?

Капітан знизав плечима.

— Ну, от, бачите. Дев’ятнадцять підозрілих, І якщо ця жінка не збожеволіла, то бігла саме до когось із них!

Батальйонний інструктор Стогончік одержав телефонограму дуже пізно. Власне, він і не був зараз потрібен на кордоні. Злива перешкодила провести випробування п’яти собак, як було намічено.

Інструктор зупинив мотоцикл на всьому ходу. Заднє колесо ковзнуло по мокрій траві, і Стогончік мало не втратив рівноваги. З недовірою оглядав сліди, на які наскочив коло самої застави. Трохи далі на траві сіріли наноси піску.

— Це ж вовк! — вигукнув він, хоч далеко