Читати книгу - "Чорний вовк"

Отже, перехід через кордон з нашого боку. Ця жінка йшла від нас до них.

Новий автомобіль привіз працівників слідчих органів і фотографів.

Худий, капітан підвівся з землі.

— Це американський пістолет, — сказав він. — Восьмизарядний кольт.

— Одяг теж чужий. Зовсім інший матеріал, ми такого не виробляємо. Певно, Західна Німеччина, — озвався спеціаліст.

— І більше нічого. Хіба в костюмі щось знайдемо. А так — ніякої сумочки, просто нічого.

Майор зупинився.

— Дивно. Порядна жінка мала б пудреницю і помаду. Цю втечу, певно, викликала якась надзвичайна для неї подія.

Підполковник щохвилини питав, чи не привезли ще поранених у лікарню.

— Треба прийти до якогось висновку, — нагадав капітан майорові. Кашкет він лишив на землі, не звертаючи уваги на дощ.

Майор знизав плечима і злісно показав носком чобота на мертву.

— Вона мене не цікавить. І прошу вас, не плачте над однією убитою жінкою. Мене б дуже схвилював вигляд моїх убитих хлопців, а вони були на волосину від смерті.

— І все ж… жінка, — зітхнув надпоручик.

Підполковник круто повернувся. Очі його блищали.

— Не розводьте сентиментів, товаришу. Якби ви знали, що виробляли есесівки в таборах, ви б жахнулися! Куди до них есесівцям!

Надпоручик замовк.

Майор кивнув.

— Мене цікавлять двоє наших хлопців. Обох я знав і тепер тільки й думаю, що про них. Про їхню долю.

— Але ж там, здається, нічого серйозного, — спробував заспокоїти його підпрапорщик.

Майор повернувся і сердито подивився на нього:

— Що ви знаєте? Краткий може зійти кров’ю, поки довезуть, а Кучера… від тої рани на скроні, мій друже, може бути запалення мозку, і так швидко, що ви собі й не уявляєте…

— Треба прийти до якогось висновку, — мирно повторив капітан.

Він думав про те саме, що й майор і підполковник, може, навіть більше боявся за тих двох, адже це були хлопці з його застави, він добре знав їх, їхні захоплення й уподобання, їхні турботи. Капітан уже багато років жив на кордоні і пожертвував усім заради служби… Але ні, про це він не хотів згадувати. Уже давно він навчився на перше місце ставити обов’язок. Навіть тоді, коли це було жорстоко.

Та кордон завжди жорстокий, в усякому разі — був.

Капітан подивився на карту. Потім посвітив на годинник.

— Ширина прикордонної смуги двадцять кілометрів, — тихо сказав він.

— Ну, і що ви думаєте з цього приводу? — спитав підполковник.

— Навіть якщо ця жінка здуріла і захотіла перейти кордон, то мусила знати, що до ранку навіть не добіжить до кордону.

— Я взагалі не вірю, щоб вона бігла до кордону, — зауважив майор. — Про це свідчить хоча б цей кольт. У неї буле якесь інше завдання.

— За ніч вона могла пробігти… якщо взяти до уваги всі труднощі, кілометрів двадцять, — констатував надпоручик.

— Менше, — заперечив офіцер, що провадив розслідування. — Коли припустити, що все було заздалегідь підготовлено, то вона мала врахувати метеорологічні умови — темряву і дощ.

— Ні. Ця втеча виникла стихійно.

— Гаразд, — погодився капітан. — Тоді п’ятнадцять. Але смуга ширша. І тут є ще особлива зона, про яку вона повинна була або принаймні могла знати. Я теж весь час думаю про цей кольт.

Підполковник невесело засміявся.

— Ви, товариші, весь час натякаєте на шпигунство. Я повірю у що хочете, тільки не в це.

— Чому?

Тепер засміявся і офіцер з контррозвідки.

— Це давно вже так не робиться. Я не хочу вас учити, але скажу, щоб ви були в курсі справ, — тепер частіше зустрічається так зване «мозаїкове шпигунство». Старий пасе на косогорі козу й одночасно підраховує військові машини, які внизу під ним ідуть по шосе. Оце й усе. І ніяких карколомних пригод. Ця жінка йшла не до кордону. Вона прямувала кудись у затишніше місце.

— І, я гадаю, воно десь тут, у радіусі десяти кілометрів, — знову озвався майор.

— Це тільки гіпотеза, яка, проте, дуже спростила б нам роботу, — мовив підполковник. Краплі дощу стікали йому по скронях, але він не зважав на дощ.

— Десять, — уперто повторив майор. — Пробачте, товаришу підполковник, але це моя гіпотеза.

— І я з нею згодний, Фановшку, — погодився підполковник. — Тільки треба враховувати навіть неймовірне. Цей випадок і так досить-таки фантастичний. І приводи, і цілі його теж можуть бути фантастичними.

— А це нам не допоможе, — спохмурнів білявий капітан і хусточкою витер волосся. Він згадував сім’ї лісорубів, які жили тут, у прикордонній смузі.

Власне, про них думали всі, тільки ніхто не сказав про це вголос. «Не поспішайте з висновками, — любив говорити підполковник. — І не шукайте найлегшого шляху». «Але, — мовив собі капітан, — практично підозра не падає на жодного з лісорубів. Якщо ця втеча почалася стихійно, тоді жінка бігла до кордону. Вона могла здуріти чи заблудитися. Або, — він завагався, — або може бути й так, що вона бігла до когось з лісорубів. До кого ж?

Усі вони мають найкращі характеристики, ми знаємо їх довгі роки, прикордонники давно подружилися з ними. І навіть так подружилися, що іноді доводиться давати їм прочухана, коли хтось із наших хлопців вип’є зайвого і ніяк від них не дізнаєшся, де дістали тої горілки (хоч я й знаю, де її можна купити, бо й сам не святий). Більшість цих сімей живе тут з сорок шостого року, і в тривожні часи, коли починалася перестрілка, жоден з лісорубів не вагався хоч би й опівночі бігти на допомогу нашим хлопцям».

На карті накреслили можливий шлях утечі. Виходили з того (і це не була лінія найменшого опору), що порушниця знала місцевість і в неї вистачило глузду не йти прямо до мети.

Офіцер поставив на карті циркуль