Читати книгу - "Феномен Фенікса"

відповів професор не задумуючись. — І темрява не існує, — гнув своє підступний студент. — Бо насправді темрява є відсутність світла — всього лише. А тому ми можемо вивчити світло, але аж ніяк не темряву. Використовуючи призму, можемо розкласти світло на кольори і вивчити різні довжини хвиль кожного з них. Але як виміряти темряву? Просто промінь світла може освітити темряву — та й по тому. Але він нам не підкаже, що таке темрява. Як і не підкаже: наскільки той чи той предмет темніший за інший такий же предмет. Виходить, вимірюється лише, яка кількість світла там присутня. Виходить, термін «темрява» — це всього лише термін, що використовується для того, аби пояснити факт відсутності світла». Відчувши, що він програє — і де цей каверзний і підступний студент взявся? — пан професор розгубився. Але студент, не давши йому бодай хвильку подумати, запитав його: «Ось тепер, я хочу почути від вас: чи існує зло?» — На жаль, так, — відповів професор вже впевненіше. — Я гадаю, що не треба наводити тут приклади зла, адже воно трапляється у світі постійно. На жаль, на жаль… — А я певний, що зло не існує, — відповів студент, переходячи в наступ на пана професора. — Бо як його фізично виміряти? Воно навіть не існує для нього самого. Зло є всього лише відсутність Бога. А тому воно схоже на темряву і холод, теж створений людьми термін, аби описати відсутність Бога. Отже, Бог не створював зло. Бо зло не є віра чи любов, які існують як світло й тепло. Зло, ще раз наголошую, це відсутність у серці людини Божественної любові. Тож воно схоже на холод, що настає коли немає тепла, або як темрява, що настає, коли немає світла… Ім’я професора не збереглося.

Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.

СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА

Імперія Сонця. «Я б землю покинув і в небо злітав…». Воно вже пройшло половину свого шляху. Терем Божий, з якого дивляться на нас очі янголів. Ярило їде… Б’є родюча ярість. Амон— Ра в золотій священній барці. Радість народів і страх тьми. Тіаунака — «діти Сонця». Засновник «сонячної науки». Грецьке слово «геліос». Сім кобилиць по крутих небесах тягнуть свою колісницю. Кам’яні баби були колись людьми? Молодик на ймення Наркіс глянув на Сонце. І звуться вони поетично: сонцевики.

Ми молимось Сонцю,

Безсмертному Світлу,

Чиї коні швидкі.

«Авеста», священна книга давніх іранців.

«Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко».

З українських співанок.

«Нам здаються дитячими ті вислови, що зустрічаються у «Ведах»: «Чи зійде сонце? Чи повернеться зоря, наш давній благодійник? Чи візьме гору божество світла над темними силами ночі?» І коли нарешті сходило сонце, вражений глядач задавав собі запитання: «Яким способом, ледве народившись, воно стає таким могутнім, що подібно Геркулесу, ще в колисці здобуває перемогу над чудовиськом ночі? Як іде воно по небу? Чому нема пилу на його дорозі? Чому не скочується вниз зі свого небесного шляху?»

О. М. Афанасьєв. ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ

… Здається, я тоді вже не спав.

Чи — додивлявся ранкові сни— марення, золоті й чарівні, як казка.

Швидше, і те, і те: і спав, і мовби вже не спав — ліньки-дрімки ще солодко зліплювали мої повіки в напівсні, в напівдрімоті, нереальній, чарівній, яка буває лише в дитинстві, коли ти, безгрішний і безжурний, не обтяжений пошуками сенсу життя та свого місця в ньому, спиш, набігавшись за довгий день, спиш без задніх, як у нас казали, ніг, а вранці ще і ще розкошуєш у золотому сні…

І тут щось доторкнулося до мого личка — метеликом на нього ніби опустилося тріпотливим. Було воно тепле, навдивовиж ніжне й ласкаве. І, як мені здалося, золотисто— пухнастеньким… Наче… наче зайчик — легкий і невагомий…

Я млосно потягнувся, заінтригований, що ж то присіло мені на личко, розплющив одне очко — то й справді був зайчик— побігайчик.

Тільки сонячний.

Яскраво— жовтий, із золотистим відтінком. І прилинув він до мене через шибку нашого віконця та й заходився лоскотати мені щоки, ніс, очі. Теплий, ніжний, ласкавий. Справді, якийсь мовби аж пухнастенький. Наче сама світла радість, наче саме щастя — я до того навіть не знав, що воно таке — щастя. А втім, хто з дорослих знає, що таке щастя, невловиме і загадкове, а я ж був усього лише маленьким сільським хлопчиком.

У нашій хатці господарювала пресвітла золота сонячність (у шибку було видно край вранішнього блакитного неба), було напрочуд світло, радісно і я, наче той розквітлий сонях, повернув голову до вікна. До нього, до сонечка, що вітаючи мене, зі своїх високих небес прислало мені своє золоте проміння…

— Валіку, пора вставати, — весело гомоніла, заходячи до хати бабуся Зіна. — Вставай, вставай, лежебочко,