Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

1941–1943 рр. З пістолета «вальтер» застрелений у 1946 році водій, який супроводжував касирку приміського цегельного заводу. Жінку задушили. Номери купюр ідентичні пограбованим. Коштовності викрадені в 1946 році з ювелірного магазину… Я глянув на Гліба й розкрив рота поділитися враженням.

— Зачекай, — слідчий застережливо звів руку. — Я підняв справи про зникнення громадян у 1945–1947 роках, переглянув їх і надибав… — Гліб поклав переді мною стару, тонку, обтріпану папку.

«Справа про зникнення гр. Кодоли В. О.» — напис вицвілим фіолетовим чорнилом… Розгорнув — заява матері до міліції з проханням розшукати дочку Віру, свідчення хазяйки, у якої наймала кімнату Віра. До дівчини приходив Костя, продавець комерційного магазину «Бакалія». Показання завідуючого магазином: Костя Забильняк з 29 липня не з'являвся на роботі й десь подівся. Далі — пояснювальна записка: з 26 липня Кодола В. О. перестала прибирати у фотоательє, і невідомо де вона. Підпис… Я не повірив власним очам. Личаков! Дівчина прибирала у фотографії Петра «Першого»! А в його квартирі знайшли останки…

— Ну Гліб! — я захоплено дивився на слідчого. — Глибоко копнув. А які факти! Це ж коли припустити… Невже Личаков порішив Забильняка, щоб відвести від себе підозру? Мовляв, кудись утекла закохана пара.

— Можливо, — погодився Махов. — Лише треба довести, що останки — Кодола. Є одна надія.

— Мати Віри, — здогадався я і заглянув у справу. — Вона із села Кайданного. Варто туди навідатись.

— Тепер не Кайданне, а Щасливе, — зауважив Гліб. — І недалеко від міста.

У мене в грудях повільно розповзався холодок від передчуття значних подій. Подібно! справи мені не доводилося розслідувати. Певна річ, ми натрапили на сліди колишньої зграї злочинців, які, напевне, залишилися невикритими і, можливо, й досі вряди-годи займалися своїм страшним промислом. Махов помітив мою схвильованість і загадково посміхнувся.

— Це ще не все, Арсене, — багатозначно сказав. — Пам'ятаєш, там був якийсь зотлілий зшиток. Наші фахівці дещо зуміли прочитати, відтворити текст, — багатозначно сказав.

— Не тягни, Глібе, не тягни! — благав я.

Махов простяг мені прямокутник цупкого глянцевого фотопаперу. На ньому відзнято текст, видрукуваний на машинці. Ось він:

«СЬОГОДНІ РОЗКОЛОЛИ ЮВЕЛІРНИЙ МАГАЗИН. БАГЛАй УВІРВАВ СОБІ НАЙБІЛЬШЕ. СТОРОЖА ПРИШИВ ТЯГУН». «ВЗЯЛИ КАСУ КІНОТЕАТРУ «ПРОМІНЬ». Я ЗАДУШИВ КАСИРКУ». «ВИКОЛЯДУВАЛИ У ЗУБНОГО ЛІКАРЯ ГОРНЯ ЗОЛОТИХ ЧЕРВІНЦІВ. БАГЛАЙ ПАЛИВ ЙОМУ СВІЧКОЮ БОРОДУ, ПОТІМ ЗАРІЗАВ». «КВАЧ НАВІВ НА ПОЗИКУ. ХАПНУЛИ 500 ТИСЯЧ. І КАГЛУ ЗАТУЛИВ КВАЧ, І ВСЯ БРАТІЯ ВІДДАЛА БОГОВІ ДУШУ».

Приголомшений, перечитав… Баглай, Тягун, Квач… Баглай і Тягун…

— Ну як? — Гліб чекав, як я зреагую.

— Та я ж їх знаю! — скочив і пронизливо втупився у Махова.

Він схопився, й кілька хвилин ми мовчки, ошелешені, дивились один одному в очі. Оговтавшись, я докладно розповів про крадіжку з промтоварного магазину на ринку й пораненого Молостова, про характерний удар і, нарешті, виклав Глібу головне: зміст повідомлення на запит Топчія, де фігурували прізвища Баглай, Тягун і Страпатий. Наголосив, що відбитки пальців належали Тягуну. По тому настала черга сторопіти Махову…

— Он воно що… — Гліб потер чоло долонею, на мить заплющився. — Слід тягнеться аж із Вінниці, і той грузин під Фастовом… Невже їхня «робота»?

— Можливо. А Квач у повідомленні з інформаційного центру не значиться, — сказав я.

— Напевне, прокурор забере справу у Топчія і передасть мені, — зауважив Махов. — Я розпорядився підняти старі справи по цих злочинах, — і показав мені на відтворений експертами текст.

Я кивнув і присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Почав гортати… Ага, ось — психоневрологічна обласна лікарня. Подзвонив головному лікарю — нікого, заступникові — теж. Зиркнув на годинник — десять хвилин на сьому вечора.

— У лікарню? — запитав Гліб.

— Еге.

— Вже пізно. Завтра займешся Личаковим. А зараз розкажи мені докладніше про все, що вдалося з'ясувати із пограбуванням.

22.

Ледве не спізнився. Добре, що біля прокуратури стояла «Волга» і за десять хвилин вона домчала мене на залізничний вокзал. Принаймні я не хвилювався, чекаючи зустрічі, коли час до прибуття поїзда здається безконечно довгим і ти знуджуєшся, нашорошуєш вуха, щоб не пропустити оголошення, нетерпляче зиркаєш на годинник.

На пероні завізно від пасажирів — проводжаючих і зустрічаючих. Останніх легко вирізнити по букетах квітів, і я пошкодував, що теж не купив. Признатися, навіть не спало на думку. До речі, я досі ніколи не зустрічав дівчину. Одначе квіти шукати ніколи — великий електрогодинник показував п'ять хвилин на дев'яту.

Всі поглядали у лівий бік уздовж вокзалу, на лискучі чорні колії, де ген світилися при землі зелені й червоні вогники світлофорів, а далі серед станційних споруд зміїлися рейки, губилися поміж лісосмугами, звідкіля мав з'явитися поїзд. Вже 20.10. І тут з динаміків пролунало — поїзд затримується на п'ятнадцять хвилин. Я скористався з того й метнувся на привокзальну площу. Під стіною вокзалу стояло кілька квіткарок. Перед ними у відрах красувалися тюльпани, нарциси і піони. Я вибрав по три квітки і вийшов гарний, пишний букет.

Спокійно вийшов на перон. На годиннику — 20.17. І знову з гучномовців пролунало оголошення, передане байдужим жіночим голосом:

— Поїзд 603 прибуває на першу платформу. Нумерація вагонів з хвоста поїзда.

Запанувало пожвавлення: пасажири ніби почали мінятися місцями — заспішили в різні кінці перону, дехто залишився в центрі. Прикинувши, де зупиниться десятий вагон, я подався ліворуч, оберігаючи квіти від зустрічного потоку людей. Зупинився не скраю платформи, а трохи віддалік, щоб краще бачити номери вагонів. Ще чотири хвилини… Дивився на лісосмугу, яка у вечірньому присмерку зробилася темно-зеленою.

Три хвилини… Цікаво, про що думала Ніна? Як складеться її доля? Дві хвилини… Над лісосмугою посвітлішало, й через кілька секунд вигулькнули три яскраві прожектори. Розлігся закличний гудок, і застугоніли рейки. Щомиті тепловоз наближався, виростав… Шипіло повітря у гальмах, мигтіли вікна, і вагони сповільнювали біг. Я вдивлявся у номери…

Десятий! Він поминув мене