Читати книгу - "Кут паралельності"

— Шановні друзі, я сьогодні дуже поспішаю, на жаль, і тому змушений обійтися без деяких урочистих формальностей, — мовив Олександр Сфагнум, і музика в піднебессі урвалася. — Одразу хочу запитати біокібера Білкара, чи не заперечує він проти роботи в Центрі космічних досліджень під керівництвом ось цього добродія, — поглянув на Григора Остуду. — Не поспішайте з відповіддю, Білкаре, але врахуйте, що ми готували вас для роботи саме в Центрі космічних досліджень, виконуючи їхнє замовлення. Тож якоюсь мірою ваша згода, Білкаре, вже запрограмована нами, але ви повинні остаточно зважити, чи є у вас бажання працювати космодослідником.

Я уважно слухав.

Потім Олександр Сфагнум назвав усі ті призначення, з яких могли вибрати мої ровесники — Діон, Геродот, Гоброн і Градислав, — а я стояв і думав… думав про прозорих. Навіть видалося, що хтось ледь чутно доторкнувся до мого плеча. Озирнувся, але не побачив нікого. В ту хвилину я був у такому стані, що був готовий усім розказати про свої страхи і видіння, бо розумів — самому, мабуть, не знайти відповіді. Я навіть не міг мати певності, що в мені немає прихованого дефекту.

— … без перебільшення скажу, він — істота унікальна. Чутливість його рецепторних систем не менш як у сім разів вища за чутливість у біокіберів попереднього покоління. Згодом створіння таких унікумів, сподіваємось, стане простішим і економнішим, але найближчим часом навіть не сподівайтесь, що ми зможемо…

— Я все розумію і безмежно вдячний. Особисто вдячний. Білкар буде членом мого екіпажу…

Вони говорили тихо і стояли досить далеко від мене, але я чув кожне їхнє слово. Втішало, що мій слух справді дуже тонкий. Але де прозорі? І чи існують вони взагалі?

Григір Остуда підійшов до мене, усміхнувся, переламавши свої руді кошлаті брови, і запитав:

— То ви згодні працювати зі мною, Білкаре? Чи хочете познайомитись ближче, а вже потім дасте відповідь?

— Так, згоден… — сказав я якомога спокійніше, напружено вирішуючи, сказати про свої видіння чи змовчати і знаходити відповідь самостійно.

— Це добре. Тож ми відразу вирушимо на Землю.

Його машина стояла третьою в сьомому ряді на стоянці біля комбінату — оранжевий спортивний гравітоангулятор. Ми йшли мовчки. Хоча мені дуже хотілося сказати Остуді:

«Командире, мені вчора ввижалися прозорі люди, і я вчора дуже боявся, чи немає в мені прихованого дефекту… Вас це не лякає?»

«Ти говорив про це комісії контролю?» — чув уявні слова відповіді.

«Ні…»

«Чому, Білкаре? Ти вчинив дуже нерозумно».

«Я був певен, що функціоную нормально».

«Був певен? А зараз?»

«А зараз я думаю, що то були галюцинації… Бо від сьогоднішнього ранку тих видінь немає…»

«Що ж будемо робити, Білкаре?» — чую стурбований голос командира. Але вголос я нічого не сказав.

Можливо, просто не варто поспішати відразу в політ, трохи адаптуватися… Може, видіння викликані таки чутливістю рецепторних систем?

— Ось моя машина, Білкаре. Заходь. Твій перший політ з рідного інканського гнізда… — прочинив дверцята.

Я підійшов слідом за ним до машини і раптом вражено зупинився — за кермом сидів прозорий. Я впізнав Номмо.

— Без церемоній, Білкаре. Сідай. Нас чекає Земля!

— Ви його бачите?

— Ти про кого?

— Про водія…

— Не розумію…

Ми зайшли до салону, за нами зачинились герметичні дверцята.

— Я не зрозумів, про кого ти запитував? Про якого водія?

Прозорий підвівся з крісла і звільнив місце командиру, але я зрозумів, що Остуда його не бачить і поводиться так, ніби в салоні, окрім нас, нікого немає.

— Командире… Не поспішайте… Нам треба побалакати…

— Про що? За сім годин дороги, сподіваюся, ми встигнемо про все…

— Ні, треба зараз!

Раптом прозорий якось деренчливо вигукнув до мене:

— Нічого не кажи! Ти ще нічого не знаєш! — Григір Остуда не почув цих слів, зберігав на обличчі здивовано-байдужий вираз. — Тобі ніхто не повірить. Не поспішай. Ти ще нічого не знаєш про номмогранів.

І я тоді поглянув на командира І справді нічого не сказав про прозорих.

— Так, у нас ще буде багато часу, — мовив тихо.

— Ти дивак, Білкаре.

Григір Остуда вирулив машину на стартовий майданчик. Ми рушили. До Землі. Прозорий усю дорогу сидів у вільному кріслі позад мене. Я кілька разів поглядав на нього здивовано і питально і хотів почути бодай якесь пояснення. Крізь його тіло я чітко бачив шорстку ледрову поверхню блакитного крісла. Лише один раз Номмо напружено прошепотів мені:

— Ти про все дізнаєшся на Землі, Білкаре.

Лишалося чекати Землі і обіцяної розгадки таємниці. Якоюсь мірою мене це інтригувало, хвилювало. Але загалом присутність прозорого була нестерпною. Відчував, як наростає хвилювання, роздратування, якась незрозуміла образа, яку я марно намагався сформулювати словом, як і не знав, чого треба боятися, — сидів у м’якому кріслі, відчуваючи постійний погляд у потилицю. Однак я заспокоював себе, що функціоную нормально, що ось прилетимо на Землю, і я про все дізнаюся, в моєму єстві знову запанує внутрішня рівновага й гармонія.

Останні дві години Земля повільно збільшувалась за центральним ілюмінатором, виповнюючи мене додатковою хвилею трепетного усвідомлення швидкої зустрічі з планетою Людей, такою малою планетою в безмірному всесвіті, але такою дорогою для мене, для біокібера Білкара? — дитини людської цивілізації.

З Григором Остудою ми майже не розмовляли. Він кілька разів запитував мене: «Про що ти зараз думаєш?» або «Так що ти хотів мені розповісти?» Але я відбувся загальними фразами. Командир був помітно