Читати книгу - "Жовте коло"

— Але об'єднання повинно відбуватися на новій основі. Адже в вашій книзі йдеться саме про це.

— Я дуже радий був познайомитись з вами, — сказав Бремон, вкладаючи в ці слова значно більше, ніж могло здатися з першого погляду.

У цей час долинуло гудіння автомобіля.

— Здається, гості починають з'їжджатися, — зауважив Бремон. — Ви побачите сьогодні строкату компанію. Сподіваюсь, що нудьгувати не будете. А нашу розмову ми продовжимо пізніше.

Бремон вибачився і пішов зустрічати гостей — вони весь час прибували. Клауса і Маргарет знайомили з ними. Тут були журналісти, актори, похмурий лисий продюсер, що приїхав з молоденькою кінозіркою. Всі вони зібрались у салоні.

Незабаром вся ця строката компанія поділилась на групи, і загальна розмова теж розтеклась мов по кількох струмочках.

На Клауса ніхто не звертав уваги: він не був знаменитістю, до того ж погано володів французькою мовою. Пив небагато, тому міг з тверезою головою спостерігати за всіма, хто тут був.

Біля Маргарет увесь час роїлися чоловіки. Як тільки молоденька кіноактриса, що приїхала з продюсером, запропонувала влаштувати щось подібне до американського нічного клубу «Гепард», Маргарет енергійно заходилась їй допомагати. Правда, не вистачало музики і відповідного освітлення. В «Гепарді» грало близько шести естрадних оркестрів, а колір світла мінявся щосекунди, потім світло згасало і спалахувало знову.

У Кремона знайшовся стереофонічний магнітофон. А коли вони виключили верхнє світло, а нижнє заставили пляшками, в приміщенні запанувала зелена напівтемрява.

Потім дістали записи сучасної танцювальної музики. Бажаючі почали танцювати, а Клінген пішов шукати Кремона і знайшов його на палубі в шезлонзі.

— А, це ви?.. Сідайте… Захотілося на повітря. Все-таки роки, знаєте…

Клінген вмостився у шезлонзі поряд. Було дуже тихо, і голос Бремона, хоча він і розмовляв майже пошепки, звучав виразно:

— Ми тут у Франції, та й не лише у Франції, покладаємо на «Спілку колишніх офіцерів» великі надії. Ви, німці, новинці починати, як і в тридцяті роки.

— Але ж у нас мало сил, — заперечив Клінген.

— Не так уже й мало, — не погодився Бремон. — За моїми відомостями, в Федеративній Республіці проживає майже чотириста тисяч колишніх есесівців і є такі організації, як «Німецький соціальний рух», «Німецький блок», земляцтва; нарешті, націонал-демократична партія… Ви тільки почніть, а ми допоможемо. В Італії є «Італійський соціальний рух», у Франції — ОАС, у Англії — «Британський союз», у Голландії — «Нідерландські архіви консервативної революції», в Норвегії — «Північне єднання». Коли ми об'єднаємо свої сили, то зможемо розраховувати на успіх.

— І все-таки цього не досить, — задумливо промовив Клінген.

— Ви забуваєте про те, що в кожній країні в нас є могутній спільник — армія. Коли ви будете в Італії, поговоріть з полковником Кане… Тільки випадковість перешкодила військам захопити владу в цій країні, проте вона перешкодила сьогодні, а завтра…

— Але ж військові можуть вимагати великої оплати за участь у перевороті…

— Вони її матимуть.

— Владу?

— Чого ж? Одержать велику армію, необмежені капітали на озброєння…

— Але ж армія підпорядкована уряду, а домогтися нині більшості в керівництві!.. Це, по-моєму, нереально.

— Ну що ж, перейдемо до реальності, — сказав Бремон. — Якщо ми не можемо добитися більшості в уряді, то в нашій владі змінити його склад. Ви пам'ятаєте, звичайно, історію короля Олександра і міністра Барту[13]! Сьогодні Америка подає нам гідний приклад…

— Ви маєте на увазі Кеннеді?

Бремон не відповів на це запитання. І звернувся до Клінгена:

— А як ви гадаєте? Для чого у нас спортивні клуби або ваші «Групи порядку»? Звичайно ж, не для того, щоб і справді молоді люди займалися спортом?..

Поява Маргарет перервала їхню розмову.

— Шеф! Це ви? Я вас скрізь шукаю. Я дуже винувата перед вами… Я зовсім забула про свої обов'язки перекладачки…

Еллінг злегка хитнулась.

— Страшенно паморочиться голова, — сказала вона.

— Ви тут, здається, без машини? Візьміть мого «ягуара», — запропонував Бремон. — Машину залишите біля готелю, завтра шофер забере її.

— Дякую, мосьє Бремон…

За кілька хвилин Клаус і Маргарет були вже в дорозі до Парижа, який, мов Чумацький Шлях, світився попереду міріадами точок.

— Я погано поводилася? — перемагаючи дрімоту і сп'яніння, запитала Маргарет.

— Не мучте себе, засніть, — запропонував він.

Але цих слів вона, мабуть, уже не почула…

Біля «Байярда» він розбудив її, відчинив дверцята, допоміг вийти. У портьє Клаус узяв ключі, і вони ліфтом піднялися нагору. Коли він підвів її до номера, вона взяла його за руку. Він відімкнув двері і, пропустивши її, зайшов слідом.

— Клаусе, я була б у відчаї, коли б ви зараз залишили мене на самоті, — сказала вона і пішла в ванну кімнату.

Номери Клінгена і Еллінг з'єднувались внутрішніми дверима. Він намагався заснути, але розмова з Бремоном не виходила з голови. Організації, котрі назвав книговидавець, були відомими Клінтону, але про справжнє призначення спортивних клубів він почув уперше. Отже, знову терор, як у тридцяті роки!.. Не випадково ж Бремон згадав про Америку…

Майже безшумно відчинились двері. Клаус прикинувся, ніби спить. Очі його були заплющені, але він чув усе виразно. Він чув, як Маргарет підійшла до нього, зупинилась, і рука з легким запахом жасмину ніжно торкнулась його обличчя. Дотик був настільки м'який, що не міг його розбудити, коли б він міцно спав. Здається, йому вдалося її обдурити.

Маргарет осміліла, підійшла до столу, затрималась біля нього. Що їй там треба? Коли Маргарет почала перекидати його речі, ритися в шафі, він трохи розплющив очі і крізь вії