Читати книгу - "Овернський клірик"

— …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я — брат Октавій з Неаполя.

— Мир вам, брате Октавію, — я поквапився підвестися. — Ми — смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, — їхній наставник, брат Гільйом.

— Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» — звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.

— А це — гідні високовчені брати Петро й Ансельм.

Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий — напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі — великі, темні й дуже виразні — типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало — більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.

Тим часом брат Октавій повідомив, що прямує до Фуа. П’єр уже роззявив рота, щоб викласти мету нашої подорожі, але Ансельм вчасно штурхнув його ліктем і поквапом докинув, що нам, імовірно, по дорозі. «Імовірно» залишало можливість розпрощатися з несподіваним попутником просто біля переправи. Але я не став цього робити. Бенедиктинці — дружна родина. Залишати брата одного на пустельній дорозі негоже.

— Мій абат направив мене до монастиря Святого Євстафія, що неподалік від Фуа, — пояснив брат Октавій. — Наказано мені, грішному, залишити рідну обитель…

— І за що це тебе так? — відразу ж поспівчував добряга П’єр.

Брат Октавій зітхнув:

— Отець-абат розсудив, що я, грішний, не завжди дивлюся туди, куди належить… І на тих, на кого належить. Овва, мої браття! Тому й наказано йти мені всю дорогу босоніж, із насунутим каптуром, до того ж нічим не харчуючись окрім хліба, молока й овочів.

Нормандець гмикнув — цього разу з розумінням, але сказати нічого не встиг. Почулися збуджені голоси — поромник нарешті з’явився, тож усі, хто чекав на переправу, стали швидко збиратися.

— Ну що ж, — вирішив я. — Нехай буде так. Поквапмося, браття.

Від переправи ми звернули праворуч і пішли вузькою курною дорогою вздовж берега невеличкої, але глибокої річки, яка трохи нижче за течією впадала в Гаронну. Річка звалася Ар’єж і, якщо вірити повідомленню брата Умберто, славилася своїми линами та окунями. Якось так вийшло, що П’єр разом із нашим новим супутником опинилися попереду, ми ж з Ансельмом ішли позаду. Я відразу ж помітив, що італієць став несподівано мовчазним і задумливим.

— Відкинь грішні думки, брате, — стиха порадив я. — Брат Октавій не схожий на споглядальника.

Хлопець кинув на мене дивний погляд і знову задумався.

— У нього ані торби, ані суми, — нарешті промовив він.

Це я теж помітив, але всяке буває. Може, суворий абат звелів грішному братові Октавію харчуватися лише доброхотними дарами?

— Я з ним поговорю, — вирішив Ансельм. — Тільки ви, отче Гільйоме, не втручайтеся.

Я зітхнув і з докором похитав головою:

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! Ви настільки молодий, а вже настільки недовірливий! Але, чиніть, як собі знаєте… Поки ж не гаймо часу й поговорімо. Оскільки «Світильник» важко дається вам, поговорімо про «Ареопагітик». Грецькою, звісно ж.

Темні очі італійця задерикувато блиснули — Ансельм прийняв виклик.

Дорога, якою ми йшли, була абсолютно безлюдною. Як я зрозумів, місцеві жителі частіше добиралися до Пам’є уздовж берега Лези, яка текла трохи на захід майже паралельно до Ар’єжа, відділена від нього невисоким гірським хребтом. Але та дорога вела через кілька сіл, а заходити туди не хотілося. Наш візит до Пам’є мав стати сюрпризом, тому я навіть радів, що нам не трапляються подорожани, а ночувати доведеться просто неба. Головне — не заснути солодко, а прокинутися живим.

Коли почало сутеніти, ми піднялися трохи вище по схилу гори, яка підступала до самісінької дороги, й розклали багаття. Ансельм був, як і раніше, мовчазний, а П’єр і наш новий супутник продовжували розмову, розпочату в дорозі. Як з’ясувалося, йшлося про навчання латини.

— Нам легше, — пояснив брат Октавій. — Я розповідав братові Петру, що наша мова «сі»[22] дуже близька до латини й майбутньому священикові достатньо завчити десятків зо два слів для меси. Крім того, зовсім не обов’язково зубрити латину за «Світильником» або «Діяннями»…

Я кивнув.

— По-моєму, наш брат Ансельм думає так само. Він теж не бажає читати «Світильник», зате змушує брата Петра запам’ятовувати недостойні вірші.

Ансельм ніяк не зреагував на ці слова, П’єр зніяковів, а брат Октавій, схоже, був дуже здивований.

— Але це — звичайний спосіб, отче Гільйоме! Звісно, вірші мають бути достойними. Хоча б Овідій…

— Овідій гірше запам’ятовується, — байдуже кинув італієць. — Нинішня поезія заснована на римі, та й зміст її може зацікавити учня.

— Це про пастушку й школяра? — не витримав я. — Чи про гру в зернь?

Ансельм знизав плечима.

— Можна щось більш благочестиве. Про місто Рим, наприклад. Знаєте такий вірш, отче Гільйоме?

Я здогадався, що