Читати книгу - "Чорний ліс"

Примружившись, Хмара витягнув із пам’яті карту місцевості.

Село Ташківці розмістилося на тій, досить умовній лінії, вздовж якої стояли інші села, погано доступні для німців та здатні стати повстанськими опорними пунктами. Узявши їх під контроль, можна було таким чином досягти відразу двох стратегічних цілей.

Перша – забезпечити надійний тил, зачистивши від німців велику ділянку, уздовж якої проходила залізнична колія від Здолбунова далі на схід, до лінії німецько-радянського фронту. Залізниця цікавила командування УПА, особливо зараз, коли, за даними власної розвідки, вермахт готує великий наступ. Тож на фронт ідуть ешелони зі зброєю, продовольством та медикаментами. Усього цього українській повстанській армії критично бракує, тому атакувати залізницю треба активно й ефективно. Чим більшу ділянку вдасться взяти під контроль, тим більше можливостей послабити ворога. Адже тоді йому доведеться відтягувати сили, щоб виставити охорону через, у буквальному розумінні, кожних десять– п’ятнадцять кілометрів. Бити німців можна й треба з різних боків, а відступати швидко, глибше в ліс, куди вони досі не наважуються потикатися.

Виконання першого завдання ускладнювала поява в довколишніх лісах несподіваних та небажаних сусідів – червоних партизанів. Якщо з поляками вдалося встановити певну, досить хистку, але все ж реальну лінію розмежування території, то більшовицькі загони створювали додаткову проблему: поводилися агресивніше за німців та поляків разом узятих. Хмара мав достовірну інформацію не лише про зв’язок та координацію дій між радянськими партизанами та підрозділами Армії крайової, а також про те, що більшовицькі партизанські групи з однаковим завзяттям та успіхом грабували як українські, так і польські села. Поляки ж то ковтали, скрегочучи зубами, бо не хотіли втрачати союзників.

Тож друга ціль – узявши під контроль лінію, яку Хмара зараз укотре протягнув подумки на уявній топографічній карті, відрізати червоних партизанів від залізниці. Адже ешелони їх також цікавили: зброї, а надто продовольства так само потребували. Крім того, виконували завдання свого командування й руйнували залізничні колії.

Своїми діями партизани ніби не заважали повстанській армії. Навпаки, здавалося, ворог у них один, німці. Проте радянські загони вперто відмовлялися визнавати УПА рівним собі союзником у спільній боротьбі, а навпаки – кидали всі сили на витіснення з тутешніх лісів та подальше знищення українських формувань.

Хмара прихилився плечем до стовбура. Верхівки дерев закривали полуденне червневе сонце.

Отже, міркував далі хорунжий, операція з повернення та встановлення повного контролю над Ташківцями мала пройти без ускладнень. Але була зірвана. На них не просто чекали – німці майже напевне знали, що їм протистоятиме не надто чисельний противник. Утративши кількох вояків і ледь не всіх поліцаїв, котрі нарешті перестали шифруватися й гуртом перейшли на бандерівський бік, Хмара відвів людей назад, у глибину Чорного лісу, на цю стоянку. Тут же почав писати грипс, аби відрядити посланця до Холодного, щоб далі почалася перевірка СБ.

І саме тоді Тополя обмовився: незадовго до початку операції в Ташківцях вони з Явором заходили по хліб до Марного.

То було село неподалік, одне з тих, де вдалося зберігати мир між українським та польськими населенням. Воно складалося з українців та поляків майже навпіл, окремі родини виявилися мішаними, і це ще одна причина, чому територію Марного слід зберігати нейтральною. Єдине, від чого в УПА застерігали, – так це від прямих й тісних контактів із тими поляками, хто може мати зв’язки в їхньому підпіллі.

Тополя пригадав – то рідне село Явора.

Його молодший брат, хлоп міцний, та кульгавий від народження, одружений із полькою. Нічого поганого про ту родину й той шлюб Тополя сказати не міг. Навіть згадував Яворові слова: мовляв, так склалося, що обом вигідний мир – бандерівці не чіпатимуть, бо хазяїн свій, а ляхи – бо господиня для них теж не чужа. Хоча краєм вуха Тополя чув: Яворова братова таки має якісь зв’язки із ляськими пляцуфками.

Тоді Хмара відкинув припущення свого вістуна: Явір міг проговоритися братові про Ташківці, той – жінці, а баба візьми й бовкни полякам, вільно чи невільно. Хорунжого стримувало від висновків те, що поляки, воюючи з українською армією, водночас стояли проти німців. Хоча від кінця весни стосунки між бандерівцями й Армією крайовою загострилися настільки, що легко собі уявити, як ляхи знаходять спосіб здати німцям плани УПА в окремо взятому селі, просто задля шкоди. Ворогові погано – то завжди перемога, мала чи велика.

Але Тополя весь цей час лишався зацикленим на польській родичці Явора.

Зринуло в пам’яті – двоє навіть коротко зачепилися між собою. І Тополя в запалі пообіцяв побратимові знайти спосіб, аби місцевий відділ СБ дізнався про той зв’язок та почав перевірку. Нехай підозра не підтвердиться. Усе одно бабу, у котрої дівер в УПА, а сама вона контактує з АК, варто взяти на олівець.

Нахилившись, Павло Бережний на псевдо Хмара підняв першу-ліпшу суху гілку.

Покрутив замислено в руках.

Із хрустом переламав. Відкинув геть.

Раптом згадалося те, на що дотепер не звертав уваги, бо вважав дрібницею. Та сварка між Явором і Тополею спалахнула й згасла вчора вдень. Потім вони пішли вартувати. Причому разом йти не мали, збирався Іван Сердюк, щойно після відходу з Ташківців поздиравши поліцейські нашивки й узявши псевдо Клен. Але потім Явір сам попросив помінятися – ніби замирилися з вістуном.

На ранок Тополі не стало.

Явір звинуватив захопленого біля тіла східняка, котрий не повинен був там опинитися.

Ну-ну.

Сплюнувши під ноги, витерши долоні об штани та для чогось перевіривши парабелум, Хмара пружним кроком рушив до гурту.

– Друже Явір!

– Так, друже Хмаро.

– У тебе яка зброя?

Прозвучало несподівано. Вояки насторожилися, навіть трохи розступилися, даючи командирові більше місця. Ніхто, схоже, далі не чекав прикрих несподіванок, і все ж Хмара зачепив боковим зором Клена – той, скинувши з плеча автомат і взявши його обома руками, опустивши ствол, неквапом став трохи позаду Явора. Той нічого не помітив, відповів запросто:

– Та, яку здобув. Маю наган, маю гвера [26].

– Давно вони в тебе?

– Як тиждень тому автомата заклинило. Коли на совіцьких набігли. Тих, котрих звідси назад гнали. Їх жени не жени – сарана, бігме сарана.

– Значить, гвер і наган у тебе – московські?

– Хіба то гріх – бити москаля його зброєю?

– Не гріх. Покажи гвинтівку.

Аж тепер Явір помітно напружився.

– Та що таке, друже Хмаро? Чого тобі там той москаль наклепав? – він кивнув у бік криївки.

– Чому ти вирішив, друже Явір, що