Читати книгу - "Чорний ліс"

– Бублики гну! – Максим зовсім посміливішав, на короткий час забувши, де він, із ким говорить і в якому становищі опинився. – Хіба забув, хто я? Міліціонер! Убивства розкривав, ясно тобі!

– Я почув, – хорунжий не підносив голосу. – Аби ти знав, я сам хотів правником стати. Коли мене в тюрму десять років тому посадили, польського державного адвоката давши, освоїти ту науку вирішив. Підручники мені передавали в камеру, і хоч мене, звісно, засудили, апеляції домігся. Справу на перегляд повернули. І я, Максиме Коломієць, себе сам захищав!

– Успішно?

– Ні, об стіну головою. Потім мені втечу влаштували, – кинув Хмара. – Сказав се, хоби ти розумів: теж маю якесь уявлення про важливість доказів. Тільки куля в черепі Тополі тут ні до чого.

– Навіть дуже до чого! – вигукнув Коломієць. – Якщо в тебе в загоні є медик, хай витягне кулю. Усі тут люди військові чи принаймні давно мають справу зі зброєю. Легко відрізнити пістолетну кулю серед інших, будь вона вийнята з тіла чи іншого місця, у яке влучила, – відзначивши в напівтемряві землянки, що хорунжого почуте зацікавило й він почав слухати уважніше, повів далі, без передиху: – І подумай заодно, раз підкований, чому куля засіла в голові. З пістолета я влучити міг, але це ж зброя для ближнього бою. Застрелити й не дати вашому Тополі шансу почати першим я міг лише з близької відстані. У таких випадках куля часто проходить навиліт. Застряє в кістках черепу, якщо постріл зроблено під певним кутом. Навмисне, випадково, не має значення. Куля летить, куди і як собі хоче, не дарма її називають дурою. А знаєш, Хмаро, коли вона застряє в голові частіше? Якщо прицілитися й смальнути з відстані більшої, ніж треба для влучного пострілу з ТТ. Січеш, пане хорунжий, куди веду?

Хмара мовчки хитнув головою.

– Очевидно, у Тополю зі зброї далекого бою вцілили. Більшої, ніж у мого пістолета, прицільної дальності. Щонайменше кілометр, як не всі півтора. Мій ТТ так далеко не б’є, конструкцією та іншими характеристиками не передбачено. З гвинтівки лупонули, Хмаро. Щось мені підказує – з російської, радянської.

Хмара замислено потер перенісся.

– Припустімо, твоя правда…

– А ти не припускай! – перебив Максим. – Хіба складно кулю з голови виколупати й остаточно переконатися?

– Спробуємо, серед нас є медик, – кивнув командир. – Наприклад, Тополю вбили з гвинтівки. Чому неодмінно з москальської? Німецькі карабіни теж далеко дістають.

– Хіба німці з карабінами заходять у ці ліси так далеко? – парирував Коломієць. – Нас, нашу групу, готував спеціальний інструктор. Знає не все, але багато. Пояснив серед іншого: німчура глибоко не лізе, шустрить лише по краях. У лісах партизани господарі, і якщо припече, то німці пруть жирно, з танками й броньовиками, з мінометами, кулеметами, автоматами. По-твоєму, забрався один німчик із карабіном, аби застрелити бійця твого загону й утекти назад? Рапортувати своєму начальству про подвиг? Ти як хочеш, Хмаро, а я в таке не вірю. Німці відпадають, згоден?

– Нехай, – гмикнув хорунжий. – Тоді червоні партизани лишаються.

– Вони полюють на бандерівців, котрі необережно ходять по лісу самі? Розглядай усі версії, Хмаро. Чому, раз таке діло, Явора пожаліли? Стріляти – так усякого, кого застали й скільки б їх там не було. Але один, із автоматом, убитий. Другий, котрий взяв мене в полон, цілився з гвинтаря. У вас же трофейне все, правда? Німецьке, польське, радянське… Я помиляюсь, чи Явір наставив на мене родича моєї іграшки?

– Якого родича? – не зрозумів Хмара.

– Конструктор один. Токарев. Тільки в мене – пістолет, а в Явора – автоматична гвинтівка. Мені в зброї розбиратися, пане хорунжий, за родом діяльності належить. Треба знати, з чого можуть стріляти особливо небезпечні злочинці. Інакше мені копійка ціна в базарний день на Сорочинському ярмарку. Нічого більше не хочу тобі говорити, командире, тільки… гм… Ну, сам чув. Явір мене вбивцею Тополі називає. Причому вперто.

– Застукав чужого з пістолетом біля вбитого побратима.

– Є таке діло. Чому ж він сам живий? Їх у лісі двоє було. Для вправного стрільця – тьху. Кажу ж, де один убитий, там і другий. Чому не поклав Явора поруч? Чому Явір нікого, крім мене, чужих там не бачив?

Хмара рвучко випростався. Обсмикнув чорну гімнастерку. Максим скинув руки догори, вигукнув, попереджаючи:

– Усе, усе! Просто думки вголос! Далі, Хмаро, ти зі своїми людьми сам розберешся. Питань, бачиш, багато виникає.

Ніяк не зреагувавши, командир обійшов полоненого, стукнув у ляду знизу.

Вона миттю відкинулася, згори почулося:

– Слухаю, друже Хмаро!

– Побудь, друже Гармаш, погляди за ним, – розпорядився хорунжий, не уточнивши, про кого йдеться, і так усе зрозуміло.

Той, кого назвали Гармашем, чоловік років недалеко за тридцять на вигляд, але вже трошки сивуватий, спритно спустився, тут же наставив на Максима автоматне дуло, мовив грізно:

– Ану, у куток сядь, зайдо! – і знову до командира: – Може, руки йому скрутити?

– Боїшся не вберегтися?

– Не шуткуй так, друже Хмаро, – у голосі Гармаша бринькнули ображені нотки, повів стволом, визвірився на Коломійця: – І ти без жартів мені.

– Та не до сміху зараз, – охоче погодився Максим. – Покурити б.

– Потерпиш.

Вибравшись нагору, Хмара не поспішав іти до вояцького гурту, хоч розумів: хлопці чекають на рішення командира.

Йому треба було дещо обдумати. При полоненому хорунжий не збирався обговорювати вголос те, що хвилювало. Тим більше не мав наміру радитися з чужинцем, озвучувати власні сумніви й підозри. Між тим, зловлений у Чорному лісі радянський диверсант своїми висновками дещо для Хмари справді прояснив.

Можна не вірити йому. Навіть треба, бо цей східняк, схоже, не обдурений більшовицькою пропагандою, а просякнутий нею. Хитрий, викручується, намагається врятуватися, тож вигадує різні історії про кулі й гвинтівки. Але хіба на його місці Хмара не намагався б так само до останнього чіплятися за життя? Тут, у лісі, зібралися ті, хто налаштований не на загибель, а на перемогу. Звісно, іде війна, утрат не уникнути. Та людям властиво боротися до кінця.

Словом, Хмара признався собі: тримається східняк гідно. Навіть неохота називати його москалем. Бачити в ньому ворога теж нема особливого бажання. Адже поведінка Максима Коломійця зовсім не ворожа. Нерозуміння має місце, та, визнав хорунжий, він так само не готовий зрозуміти свого бранця.

Справа була зовсім в іншому.

Кілька днів тому в Ташківцях на його групу чекала засідка. Хоча мало піти навпаки: ресурсу тамтешньої допоміжної поліції було досить, аби застати німецьку команду зненацька. Загін Хмари летючий, через те нечисельний, тож не міг стати основною ударною силою, мусив лише допомогти. Якби